Дгрітараштра покидає дім

ПОЯСНЕННЯ: Відура. Одна з визначних постатей в історичних  подіях ,  описаних  у  « Махабгараті » .  Його  зачав  В’ясадева у лоні дівчини, що була служницею Амбіки, матері Махараджі Панду. Відура є втіленням Ямараджі. Через прокляття від Мандуки Муні він мусив стати шудрою. Це сталось так.

Якось державні охоронці порядку схопили злодіїв, що сховалися були в хатині Мандуки Муні. Стражники, як ведеться, заарештували всіх присутніх разом з Мандукою Муні. Суддя визначив муні смертну кару: його мали протнути списом. Муні мали ось-ось стратити, аж звістка за це дійшла до царя, і той, зваживши, що Мандука Муні    —    великий мудрець, негайно наказав відмінити страту і особисто попрохав муні вибачити йому помилку його слуг. Зразу після того святий пішов до Ямараджі, що визначає долю живих істот, хотівши з’ясувати причину такої пригоди. Ямараджа пояснив муні, що той, ще дитиною, протнув гострою соломиною мураху і внаслідок того мусив сам пройти через подібну муку. Муні розважив, що з боку Ямараджі було нерозсудливо призначати за дитячу провину таку кару, і прокляв Ямараджу стати шудрою. Отак сталося, що Ямараджа народився в тілі шудри, Відурою    —    братом Дгрітараштри та Махараджі Панду. Бгішмадева, втім, ставився до цього шудри з роду Куру так само, як і до решти своїх небожів, і належного часу він влаштував шлюб Відури з дівчиною, що так само, як і він, народилася від шудрані й брахмани. Спадщини по батькові (що доводився Бгішмадеві братом) Відура не отримав, однак Дгрітараштра, старший брат Відури, дав йому значний маєток у державі. Відура мав дуже теплі почуття до старшого брата і весь час старався настановити його на правильну путь. Перед тим, як почалася братовбивча війна на Курукшетрі, Відура кілька разів звертався до старшого брата, прохаючи його вчинити з синами Панду як вимагала справедливість, але Дурйодгані дядькове втручання було не до смаку, і він своїми словами образив Відуру. Цим він спонукав Відуру покинути дім і піти на прощу. Відвідуючи святі місця, Відура зустрівся з Майтреєю і отримав від нього настанови.

Відура покинув задавати Майтреї Муні питання, коли переконався, що суммум бонум* життя    —    це втвердитися у трансцендентному любовному служінні Господеві Шрі Крішні, Ґовінді, тобто тому, хто завжди й у всьому задовольняє Своїх відданих. Зумовлена душа, тобто жива істота у матеріальному світі, шукає щастя, залучаючи свої чуття до якоїсь матеріальної діяльности. Однак це не може задовольнити її, і вона береться шукати Верховну Істину за допомогою заснованих на чуттєвому досвіді умоглядних філософських побудов та інтелектуальних зусиль. Але якщо вона не доходить до остаточної мети, вона знов опускається на рівень матеріальної діяльности і тоді береться до філантропічної та альтруїстичної діяльности, яка не може дати їй задоволення. Тож ні корислива діяльність, ані сухі філософські розумування не можуть дати живій істоті задоволення, бо з природи вона є вічний слуга Верховного Господа Шрі Крішни. До цієї найвищої мети скеровують усі ведичні писання. Підтверджує це і «Бгаґавад-ґіта» (15.15).

* суммум бонум (лат.)    —    найвище благо (прим.пер.).

У своєму пошуку зумовлена душа повинна, як це зробив Відура, звернутися до істинного духовного вчителя, як ось Майтрея, і, ставлячи йому розумні запитання, здобути від нього вичерпне знання щодо карми (діяльности заради насолоди її плодами), ґ’яни (філософського пошуку Верховної Істини) та йоґи (єднального методу духовного усвідомлення). Не варто приймати духовного вчителя задля годиться, не маючи серйозного прагнення отримати від нього відповіді на свої запитання. Своєю чергою людина не має права удавати з себе духовного вчителя, якщо вона не здатна в кінцевому підсумку привести учня до трансцендентного любовного служіння Господу Шрі Крішні. Відурі пощастило зустріти Майтрею, великого духовного вчителя, завдяки чому він досягнув найвищої мети життя    —    розвинув бгакті до Ґовінди. Тому потреби в подальших розпитах не лишалось.

ПОЯСНЕННЯ: Ґандгарі. Увійшла в історію як ідеал жіночої цноти. Вона була дочкою Махараджі Субали, царя Ґандгари (нині Кандахар у Кабулі) і за дівоцтва поклонялася Господу Шіві. Зазвичай дівчата-індуски, щоб отримати доброго чоловіка, поклоняються Господу Шіві. Ґандгарі зуміла вдовольнити Господа Шіву і отримала від нього благословення мати сто синів. Її заручили з Дгрітараштрою, хоча той був сліпий від народження. Коли Ґандгарі довідалася, що її майбутній чоловік сліпий, вона, щоб розділити зі своїм супутником життя геть усе, вирішила з власної волі стати сліпою. Вона зав’язала очі пов’язкою зі складеної в багато разів шовкової тканини; отак старший брат Шакуні віддав її за Дгрітараштру. Ґандгарі була найвродливішою дівчиною свого часу і до того ж була обдарована усіма добрими жіночими якостями, за що її любили всі при дворі Кауравів. Але попри свої численні добрі якості вона мала і певні вади, що з природи властиві всім жінкам: так, коли Кунті народила хлопчика, Ґандгарі дуже позаздрила їй. Вагітні були обидві цариці, однак Кунті розродилася першою, і то був хлопчик. Дізнавшись про це, розгнівана Ґандгарі щосили вдарила себе по животі. Внаслідок вона народила лише шматок плоті. Але Ґандгарі була відданою В’ясадеви, і він порадив їй, що робити. За його настановами вона розділила той шматок плоті на сто частин, і за якийсь час кожна частина перетворилась на хлопчика. Так здійснилося її бажання мати сто синів. Вона дала їм усім виховання, гідне її піднесеного становища. Коли почалися інтриґи, що призвели до битви на Курукшетрі, Ґандгарі була проти війни з Пандавами. Вона навіть засуджувала свого чоловіка Дгрітараштру за те, що він розпочав цю братовбивчу війну. Бажання Ґандгарі було таке: поділити державу на дві частини і одну віддати синам Панду, другу    —    своїм синам. Загибель всіх синів у битві на Курукшетрі була для неї страшною втратою. Вона хотіла проклясти Бгімасену з Юдгіштгірою, але В’ясадева її зупинив. Побивання невтішної жінки над мертвим Дурйодганою та Духшасаною краяли серце, і Господь Крішна, що був присутній при тому, втішив її Своїми трансцендентними повчаннями. Не меншого горя завдала їй і смерть Карни. Ґандгарі розповіла Господу Крішні, як побивалася вдова Карни по смерті свого чоловіка. Шріла В’ясадева зумів заспокоїти її, показавши їй загиблих синів, що піднеслися у райське царство. Ґандгарі померла разом з чоловіком у джунґлях Гімалаїв, біля витоку Ґанґи, увійшовши у полум’я лісової пожежі. Посмертний обряд Дгрітараштри та Ґандгарі відправив Махараджа Юдгіштгіра, що доводився їм небожем.

Прітга. Дочка Махараджі Шурасени і сестра Васудеви, батька Крішни. Після того, як її удочерив Махараджа Кунтібгоджа, її стали називати Кунті. Вона    —    втілена потенція успіху Бога-Особи. Палац царя Кунтібгоджі часто відвідували небожителі з вищих планет, і Кунті зазвичай вітала їх. Вона також слугувала великому мудрецю-містику Дурвасі Муні, і Дурваса, задоволений її сумлінним служінням, дав їй мантру, якою Кунті могла на своє бажання прикликати будь-якого півбога. Отримавши мантру, Кунті з цікавости одразу прикликала до себе бога Сонця. Бог Сонця захотів з’єднатися з нею, але Кунті все відмовлялась. Однак бог Сонця запевнив її, що вона лишиться незайманою дівчиною, і Кунті погодилася на його пропозицію. Вона завагітніла, і від того союзу народився Карна. Милістю бога Сонця Кунті знов перетворилася на незайману дівчину, але, боячись гніву батьків, вона покинула новонародженого сина Карну. Коли їй настав час обирати чоловіка, вона вирішила піти за Панду. За якийсь час Махараджа Панду вирішив відійти від родини і прийняти зречений спосіб життя. Кунті була проти того, щоб її чоловік складав обітницю зречености, але Махараджа Панду дав їй дозвіл народити синів, закликавши для того когось з інших гідних особистостей. Спочатку Кунті не хотіла погоджуватись на цю пропозицію, однак зрештою Панду переконав її, навівши яскраві приклади. Мантрою, що дав їй Дурваса Муні, вона закликала Дгармараджу, і від нього народився Юдгіштгіра. Тоді вона закликала півбога Ваю (бога повітря), і від нього народився Бгіма. Далі вона закликала Індру, царя райських планет, і від нього народився Арджуна. А інших синів    —    Накулу і Сахадеву    —    зачав сам Панду у лоні Мадрі. Згодом, коли Махараджа Панду, ще молодий, Н помер, Кунті від горя була непритомна. Дві дружини Панду, Кунті й Мадрі, вирішили між собою, що Кунті лишиться жити, щоб ростити п’ятеро малих Пандав, а Мадрі виконає обряд саті: за власною волею прийме смерть услід за чоловіком. Це рішення схвалили великі мудреці Шаташрінґа та інші, що були присутні при тому.

Пізніше, коли Пандави через підступи Дурйодгани мусили йти з царства у вигнання, Кунті пішла разом зі своїми синами і розділила з ними всі злигодні. Коли вони жили в лісі, одна дівчина-демониця на ім’я Хідімба захотіла, щоб Бгіма став її чоловіком. Бгіма відмовився, але дівчина звернулася до Кунті та Юдгіштгіри, і вони наказали Бгімі прийняти її і дати їй сина. Від їхнього союзу народився Ґгатоткача, що пізніше хоробро бився разом зі своїм батьком проти Кауравів. У лісі Пандави жили разом з родиною певного брахмани. Тій родині завдавав багато лиха демон Бакасура, тому Кунті наказала Бгімі вбити Бакасуру і звільнити родину брахмани від турбот, що виникали через демона. Це саме вона порадила Юдгіштгірі вирушити до Панчаладеші. В Панчаладеші Арджуна завоював руку Драупаді, але Кунті наказала всім п’ятьом Пандавам взяти Панчалі (Драупаді) за дружину. У присутності В’ясадеви Драупаді одружилася з п’ятьма Пандавами. Кунті крізь ціле життя пам’ятала свого первістка Карну. Коли Карна загинув на полі битви Курукшетра, вона дуже побивалася за ним; якраз тоді вона зізналася перед іншими своїми синами, що Карна    —    її найстарший син, який народився в неї ще до одруження з Махараджею Панду. Ми вже читали чудовий опис того, як після битви на Курукшетрі, коли Господь Крішна зібрався їхати додому, вона молилася до Господа. Пізніше вона пішла з Ґандгарі до лісу виконувати суворі аскези. Вона їла тільки раз на тридцять днів. Наприкінці життя вона увійшла у глибоку медитацію і за якийсь час згоріла в полум’ї лісової пожежі.

Драупаді. Дочка  Махараджі  Друпади  та  справжній  взірець цноти, часткове втілення богині Шачі, дружини Індри. Колись Махараджа Друпада під керівництвом мудреця Яджі відправив велике жертвопринесення. Від першої офіри народився Дгріштад’юмна, від другої    —    Драупаді, тому її вважають за сестру Дгріштад’юмни. Інше ім’я Драупаді    —    Панчалі. З нею одружилися і мали її спільною дружиною п’ятеро Пандав, і вона народила по сину від кожного з них. Від Махараджі Юдгіштгіри в неї народився син Пратібгіт, від Бгімасени    —    Сутасома, від Арджуни    —    Шрутакірті, від Накули    —    Шатаніка а від Сахадеви    —    Шрутакарма. За описами Драупаді була найвродливішою з жінок і красою не поступалася своїй свекрусі Кунті. Під час народження Драупаді з неба пролунав голос, що звелів назвати її Крішна̄. Той самий голос сказав, що вона народилася на загибель багатьом кшатріям. Завдяки благословенню від Шанкари вона отримала п’ятьох чоловіків, які не поступалися один одному на добрих якостях. Коли вона вирішила обрати чоловіка, на церемонію обрання запросили царевичів і царів з усіх країн світу. Вона одружилася з Пандавами, коли вони жили в лісі у вигнанні. Потім вони повернулися додому, і тоді Махараджа Друпада дав за нею величезний посаг. Її добре прийняли всі невістки Дгрітараштри. Коли Драупаді програли в азартній грі, її силою притягли до зали зібрання, і Духшасана спробував роздягти її незважаючи на присутність таких старійшин, як Бгішма й Дрона. Драупаді була велика віддана Господа Крішни, а тому Господь відповів на її благання вберегти її від безчестя і Сам зробився її нескінченним вбранням. Якось її викрав демон на ім’я Джатасура, але її другий чоловік, Бгімасена, вбив демона і врятував її. Милістю Господа Крішни Драупаді врятувала Пандав від прокляття Махарші Дурваси. Коли Пандави жили під чужим ім’ям у палаці Вірати, її надзвичайна врода звабила Кічаку. Завдяки Бгімі демон загинув, і Драупаді була врятована. Коли Ашваттгама вбив п’ятеро її синів, горе Драупаді не знало меж. Накінці життя вона пішла за своїми чоловіками    —    Юдгіштгірою та іншими, але дорогою впала. Юдгіштгіра пояснив, чому так сталося, і вже згодом він, вступивши на райську планету, побачив там Драупаді в образі славетної богині процвітання.

Субгадра. Дочка Васудеви і сестра Господа Шрі Крішни. Вона була не лише укохана дочка Васудеви, а й сестра Крішни та Баладеви, дуже дорога їм обом. Двох братів і сестру можна побачити у відомому храмі Джаґаннатги в Пурі, що його і нині щодня відвідують тисячі прочан. Цей храм зведено на згадку про Господні відвідини Курукшетри під час сонячного затемнення і зустрічі Господа з жителями Вріндавани. Зустріч Радги та Крішни, що відбулася тоді, зворушує до глибини серця. Господь Чайтан’я у Джаґаннатга Пурі, охоплений екстазом почуттів Радгарані, завжди тужив по Господу Шрі Крішні.

Коли Арджуна був у Двараці, він захотів мати Субгадру своєю царицею і звірився Господу Крішні. Шрі Крішна знав, що Його старший брат, Господь Баладева, вже лаштував її заміж за іншого, і тому, не сміючи піти проти волі Баладеви, порадив Арджуні Субгадру викрасти. Отож коли одного разу всі поїхали на прогулянку до гори Ревата, Арджуна згідно з планом Шрі Крішни викрав Субгадру. Шрі Баладева розсердився на Арджуну і хотів його вбити, але Господь Крішна вблагав Свого брата вибачити Арджуну. По тому Субгадра належним звичаєм одружилася з Арджуною. В них народився син Абгіман’ю. Через передчасну смерть Абгіман’ю Субгадра сильно тужила, але народження Парікшіта заспокоїло і втішило її.

Без свідомости всі частини тіла бездіяльні. Але коли свідомість повертається до тіла, всі його частини та чуття починають діяти, а саме буття виповнюється захватом. Каурави дуже любили Відуру, і тому його довга відсутність була для них немов непритомність. Усі сильно скучали за Відурою, отож його повернення дуже всіх втішило.

Цар Юдгіштгіра вмів також чудово вітати будь-яких гостей, навіть якщо це були родичі. Всі члени родини тепло зустріли Відуру, обійнялися з ним і обмінялися поклонами. Після того йому влаштували все для омовіння, а тоді гойно нагодували і дали можливість добре відпочити. Коли Відура відпочив, його посадовили на зручне місце, і цар завів розмову про все, що відбувалося як у них удома, так і по всьому світі. Ось так слід приймати улюбленого друга і навіть ворога. Згідно з індійськими правилами моралі навіть якщо у дім прийшов ворог, його треба зустріти так, щоб він чувся у повній безпеці. Вороги завжди стережуться один одного, але прийшовши у дім свого ворога, людина має бути певна, що вона у повній безпеці. Це означає, що будь-якого гостя в домі слід приймати як родича, а вже доброзичливця всієї родини, як оце Відура, і поготів. Отож, Махараджа Юдгіштгіра звернувся до Відури перед усіма родичами.

Панду помер молодим, і тому старші члени родини, а насамперед Бгішмадева і Махатма Відура, взяли на себе турботу про його малих дітей та вдову. Політичне становище Пандав було дуже непевне, і Відура був до них, певною мірою, небезсторонній. Дгрітараштра також дбав за неповнолітніх дітей Махараджі Панду, але він належав до супротивної сторони і підступами прагнув позбутися нащадків Панду, щоб замість них настановити на царство своїх синів. Махатма Відура розкрив підступні наміри Дгрітараштри та його прибічників і тому, хоча й був вірний слуга свого старшого брата, засудив його егоїстичну політику, скеровану на вигоду його рідних синів. Тому Відура старався захищати Пандав та їхню матір-удову. Тож у певному розумінні він був прихильніший до Пандав, ніж до синів Дгрітараштри, хоча загалом йому були любі і ті, і ті. Він любив усіх своїх небожів однаково, й це виявлялося в тому, що він завжди ганив Дурйодгану за підступи проти його двоюрідних братів. Відура завжди засуджував свого старшого брата за те, що той підтримує підступи своїх синів, і водночас завжди пильнував безпеки Пандав. Позиція Відури у всіх тих інтриґах була свідченням прихильности до Пандав. Махараджа Юдгіштгіра згадує за добро, яке їм зробив Відура ще до того, як надовго пішов з дому на прощу. Махараджа Юдгіштгіра згадав і про те, що він однаково любив всіх своїх дорослих небожів і піклувався про них усіх навіть після битви на Курукшетрі, що була страшним нещастям для цілої родини.

До битви на Курукшетрі Дгрітараштра тримався політики мирного знешкодження своїх племінників: він наказав Пурочані побудувати у Варанаваті дім, а коли його закінчили, він висловив бажання, щоб сім’я його брата пожила там якийсь час. Коли в присутності всіх членів царської родини Пандави вирушали в дорогу, Відура тонко розкрив Пандавам замір Дгрітараштри. Опис цих подій поданий у «Махабгараті» («Аді-парва» 114). Відура натякнув: «Зброя, зроблена не зі сталі й не з якогось іншого матеріалу, може бути досить гострою, щоб убити ворога. Але той, хто знає про неї, завжди врятується». То був натяк, що Пандав послано до Варанавати, щоб звести їх зі світу. Так Відура перестеріг Юдгіштгіру, щоб Пандави були дуже обережні у новій оселі. Ще він натякнув на пожежу, сказавши, що душі вогонь не знищить, але матеріальне тіло він знищити може. Той же, хто береже душу, буде жити. Кунті, не зрозумівши нічого з загадкової розмови між Махараджею Юдгіштгірою та Відурою, спитала свого сина, про що йшлося. Юдгіштгіра відповів, що з Відуриних слів зрозуміло, що в домі, куди вони мали їхати, їм загрожуватиме загинути від пожежі. Пізніше Відура, змінивши зовнішність, прийшов до Пандав і повідомив їх, що дворецький підпалить дім на чотирнадцяту ніч убутного місяця. Такий був підступний задум Дгрітараштри, що вирішив погубити Пандав разом з їхньою матір’ю. Отримавши попередження від Відури, Пандави втекли підземним ходом, а Дгрітараштра про їхню втечу нічого не знав. Каурави були так певні загибелі Пандав у влаштованій пожежі, що Дгрітараштра, щасливий, виконав по них посмертний обряд. Під час жалоби тужили всі мешканці палацу, окрім Відури, який знав, що Пандави живі і десь переховуються. Небезпека чигала на Пандав багато разів, і щоразу Відура, з одного боку, захищав їх, і, з другого,    —    намагався утримати свого брата Дгрітараштру від підступів. Отож, він був завжди прихильний до Пандав і обороняв їх, наче птах, що крилами захищає пташат.

Відура залишив палац, щоб порвати з родинними справами, і насамперед з політичними інтриґами. Ми вже згадували вище, що Дурйодгана, назвавши Відуру сином шудрані, тим образив його. Певні вільності у розмові з власною бабусею не є чимось недозволеним. Мати Відури і справді була шудрані, і Дурйодгані вона доводилась бабусею    —    а між бабусею і внуками іноді дозволені такі жарти. Але цей жарт відповідав дійсності, і Відурі було прикро чути такі слова. Він сприйняв їх як пряму образу. Тому він вирішив покинути батьківську стріху і приготуватися до життя у зреченні. Така підготовча стадія називається ванапрастга- ашрама, і на цій стадії відходять від родини й справ і йдуть подорожувати світом, відвідуючи святі місця. У святих місцях Індії, як оце Вріндавана, Хардвар, Джаґаннатга Пурі та Праяґ, живе багато великих відданих, і шукачів духовного поступу там і досі забезпечують безкоштовною їжею. Махараджа Юдгіштгіра хотів дізнатися, чи ж харчувався Відура у тих безплатних їдальнях (чгатрах).

Бог-Особа через Свої різноманітні енерґії присутній скрізь, як скрізь у просторі присутнє електромагнітне поле. Всюдисущість Господа відкривається Його бездомісним відданим    —    а саме таким і був Відура    —    і проявляє себе через них, як електричний струм проявляє себе через світло лампочки. Чистий відданий, як оце Відура, відчуває присутність Господа завжди і у всьому. Він бачить, що все перебуває у Господній енерґії і що Господь перебуває у всьому. Святі місця у всьому світі призначені очищувати від скверни свідомість людини саме атмосферою, яку насичує духовністю присутність бездомісних відданих. Тому, прийшовши до святого місця, треба знайти чистих відданих, отримати від них повчання і старатися застосовувати їх у щоденному житті, поступово готуючи себе таким чином до остаточного звільнення    —    повернення додому, до Бога. Йти до святого місця треба не для того, щоб просто зробити омовіння в Ґанзі чи Ямуні або відвідати місцевий храм. Треба ще знайти когось із представників Відури, що мають в житті єдине бажання    —    служити Богові-Особі. Бог-Особа завжди поряд з такими чистими відданими, бо вони служать Йому з бездомісною відданістю, і в їхньому служінні немає й сліду кармічної діяльности чи утопічних ідей. Ці віддані дійсно служать Господеві, і найважливішими чинностями для них є слухати про Нього і оспівувати Його. Чисті віддані слухають від авторитетів і переповідають почуте, співають і пишуть про велич та славетні діяння Господа. Махамуні В’ясадева слухав від Наради про Господа, а тоді оспівував Його на папері; Шукадева Ґосвамі навчився «Бгаґаватам» від свого батька і тоді переповів цю науку Парікшітові    —    ось як передають «Шрімад-Бгаґаватам». Тож своїми діями чисті віддані Господа можуть перетворити на місце прощі будь-яке місце, і лише завдяки їм святі місця називають святими. Чисті віддані здатні очистити від скверни будь-яке місце, а святе місце, яке занечистили своїми сумнівними діями корисливі люди, Н намагаючись популярність святого місця зробити джерелом прибутку, і поготів.

Слово кр̣шн̣а-девата̄х̣, що означає «ті, хто завжди ревно служать Господу Крішні», має велику вагу в цьому вірші. Ядави й Пандави, чиї думки постійно були зосереджені на Господі Крішні та Його різноманітних трансцендентних діяннях, були, як і Відура, чисті віддані Господа. Відура покинув дім, щоб повністю присвятити себе на служіння Господеві, а Пандави та Ядави завжди думали тільки про Господа Крішну. Тому вони    —    чисті віддані, так само як Відура. Живуть чисті віддані вдома чи покинули його, головна їхня якість    —    це те, що вони завжди з любов’ю думають про Крішну, знаючи, що Господь Крішна    —    це Абсолютний Бог-Особа. Камса, Джарасандга, Шішупала та інші такі самі демони також невідступно думали про Господа Крішну, але вони думали не так    —    вони думали про Нього або з ворожістю, або вважаючи Його просто за могутню людину. Тому Камса і Шішупала перебувають на іншому рівні, ніж Відура, Пандави та Ядави, що всі є чисті віддані Господа.

Махараджа Юдгіштгіра також завжди думав про Господа Крішну та Його супутників у Двараці, бо інакше він би не розпитувався за них у Відури. Отже, Махараджа Юдгіштгіра, хоча й занурений у державні справи світового царства, був на тому самому рівні відданого служіння, що й Відура.

Згідно з «Ніті-шастрою» (збірником цивільних законів) не можна казати людині гіркої правди, яка завідомо завдасть їй болю. Нещастя приходять до нас самі собою, за законами природи, і тому не варто ще поглиблювати їх, розносячи лихі новини. Відурі, співчутливій душі, котрий до того ж любив Пандав, було просто не під силу повідати їм прикру новину про загибель роду Яду, і тому він навмисне нічого не сказав про це.

Святих, що до них належав і Відура, слід шанувати, як шанують небожителів. За тих часів небожителі нерідко відвідували такі доми, як дім Махараджі Юдгіштгіри, а люди (як, приміром, Арджуна) іноді відвідували вищі планети. Сам Нарада    —    космічний мандрівник, що має змогу без ніяких обмежень подорожувати всесвітом, причому не тільки матеріальним, а й духовним, часто відвідував палац Махараджі Юдгіштгіри, а інші півбоги з райських планет і поготів. Для того, щоб людина могла переноситися з однієї планети на іншу навіть у цьому тілі, потрібна тільки відповідна духовна культура. Отож, Махараджа Юдгіштгіра вітав Відуру так, як годиться вітати півбогів.

Махатма Відура вже прийняв зречений спосіб життя, а значить, він повернувся до палацу свого батька не для того, щоб насолоджуватися матеріальними вигодами. Зі своєї ласки він приймав усе, що йому пропонував Махараджа Юдгіштгіра, але насправді він жив у палаці для того, щоб допомогти звільнитися своєму старшому брату Дгрітараштрі, що був надто прив’язаний до матеріального. У битві з Махараджею Юдгіштгірою Дгрітараштра втратив усі свої володіння та нащадків, але, безпорадний, не соромився користатися з ласки й гостинности Махараджі Юдгіштгіри. Те, що Махараджа Юдгіштгіра належно утримував свого дядька, було цілком природно, проте Дгрітараштрі жити на ласкавому хлібі Юдгіштгіри зовсім не пасувало. Він пристав на це, бо вважав, що іншого виходу в нього немає. Отже Відура прийшов саме щоб просвітити Дгрітараштру і допомогти йому піднестися на вищий рівень духовного розуміння. Обов’язок просвітлених душ    —    рятувати падших, і Відура прийшов якраз для цього. Але розмови про духовне просвітлення так освіжають душу, що Відурині напучення Дгрітараштрі привернули увагу всіх членів родини. Його настанови уважно й терпляче слухала, насолоджуючись, уся родина. Так здобувають духовне знання. Духовне послання треба слухати з великою увагою, і якщо воно виходить з вуст свідомої своєї істинної сутности особи, воно пробудить зі сну серце зумовленої душі. І якщо зумовлена душа постійно буде слухати такі послання, вона матиме змогу дійти досконалого рівня самоусвідомлення.

Відура народився від жінки-шудри і тому на відміну від двох інших своїх братів, Дгрітараштри та Панду, не мав права навіть на долю батькової спадщини. То як трапилося, що він став наставником для Дгрітараштри та Махараджі Юдгіштгіри, вчених царів та кшатрій? По- перше, Відура, хоча з походження його вважали за шудру, зрікся світу задля того, щоб здобути духовне просвітлення з допомогою великого Ріші Майтреї, і той посвятив його у таємниці трансцендентного знання. Тому Відура був справді гідний посісти становище ачар’ї, духовного наставника. Шрі Чайтан’я Махапрабгу визначає, що кожний, хто осягнув трансцендентне знання, науку про Бога, гідний бути духовним учителем незалежно від того, брахмана він чи шудра, домогосподар чи санн’ясі. Навіть звичайний звід моральних настанов (який увів до вжитку Чанак’я Пандіт, великий політик і мораліст) проголошує, що вчитися не сором навіть і від людини, яка з походження нижча від шудри. Це одна частина відповіді. По-друге, насправді Відура не був шудрою. Він був змушений грати роль шудри впродовж ста років через прокляття Мандуки Муні. Відура був втіленням Ямараджі, одного з дванадцяти махаджан, тобто особою того ж рівня, що і Брахма, Нарада, Шіва, Капіла, Бгішма, Прахлада та інші. Ямараджа є махаджана, і тому його обов’язок    —     проповідувати людям вчення відданости, як це роблять Нарада, Брахма та інші махаджани. Однак служіння    —    визначати у підземному царстві кару грішникам    —    відбирає в нього весь час. Господь уповноважив Ямараджу забирати падші душі після смерти на певну планету, за сотні тисяч кілометрів від Землі, і відповідно до їхніх гріховних вчинків визначати їм кару. За тими обов’язками Ямараджа практично не може вилучити й одної вільної хвилі. Грішників більше, ніж праведників, отож у Ямараджі роботи більше, як у будь-кого іншого з півбогів, кожний з яких так само є уповноваженим представником Верховного Господа. Однак Ямараджа мав палке бажання проповідувати людям славу Господа, і тому Господь влаштував так, щоб Мандука Муні прокляв його. Так Ямараджа отримав змогу втілитися в цьому світі в образі Відури і так виконувати важливу роботу, що під силу тільки великому відданому. Такий відданий    —    не шудра і не брахмана. Він трансцендентний щодо цих поділів матеріального суспільства, як і Верховний Бог-Особа, що іноді втілюється як вепр, але насправді не є ні вепром, ані Брахмою. Він вищий за всі істоти матеріального світу. Часами і Господь, і Його різні вповноважені віддані приходять у подобі різних нижчих створінь, щоб виправляти зумовлені душі, але становище і Господа, і Його чистих відданих завжди трансцендентне. Коли Ямараджа втілився як Відура, його на посаді замістив Ар’яма, один з численних синів Каш’япи й Адіті. Синів Адіті називають Адіт’ї. (Всього їх є дванадцять.) Ар’яма    —    це один з дванадцяти Адіт’їв, а отже йому було під силу виконувати обов’язки Ямараджі впродовж ста років, поки той лишався на Землі у тілі Відури. Загальний підсумок такий, що Відура ніколи не був шудрою,    —    він перебував на рівні вищому, ніж навіть найчистіший брахмана.

Від самого початку битви на Курукшетрі і Махараджа Юдгіштгіра, і Арджуна чулися нещасними. Вони не хотіли вбивати в бою своїх рідних і друзів, але таки мусили виконати цей свій обов’язок, бо така була вишня воля, воля Господа Шрі Крішни. Коли битва скінчилася, Махараджа Юдгіштгіра був пригнічений через загибель величезного числа людей. Після Пандав не лишилося нікого, хто міг би продовжити рід Куру. Єдиною надією була дитина в лоні його невістки Уттари    —    і на життя цієї дитини зробив замах Ашваттгама. Господньою милістю, проте, дитина лишилася жива. Отож, усунувши всі причини турбот і встановивши в державі лад та спокій, а також переконавшись, що маленький Парікшіт лишився неушкоджений, Махараджа Юдгіштгіра    —    як би й кожна людина на його місті    —    відчув полегкість, хоча не мав надмірної прив’язаности до матеріального щастя, що завжди обманює і ніколи не триває довго.

«Я живу щасливо... в мене все гаразд... грошей у банку в мене доволі... в мене вже досить майна, є що залишити дітям... я досяг успіху... бідні санн’ясі в усьому залежать від Бога, але приходять жебрати до мене... Отож, я значніший від Верховного Бога». Ось такі та інші думки ворушаться у мозкові домогосподаря, який зі своїми безумними прив’язаностями не здатний помітити плину вічного часу. Кожному з нас відміряно певну кількість років, і цього терміну, що його визначає вишня воля, не подовжити і на мить. Цінний час треба використовувати дуже ощадливо, і насамперед людині, тому що навіть хвилі не повернути й за тисячі зароблених у поті чола золотих монет. Кожну мить свого життя людина повинна використовувати на те, щоб остаточно розв’язати проблеми існування, тобто щоб вирватися з круговороту повторюваних народжень та смертей у 8 400 000 видах життя. Сама істота є вічна: вона ніколи не народжується і ніколи не вмирає, а причина всіх її страждань    —    матеріальне тіло, що народжується і вмирає, хворіє і старіє. Тупі люди забувають, що існує ця проблема. Вони не мають щонайменшого уявлення про те, як розв’язати проблеми життя, і тому загрузають у тимчасових родинних стосунках, не розуміючи, що вічний час непомітно минає і що кожна мить зменшує відміряне життя, так і не наблизивши їх до розв’язку найбільшої проблеми    —    проблеми повторюваних народжень та смертей, хвороб та старости. Це називається ілюзія.

Однак вплив цієї ілюзії не поширюється на того, хто пробудився до відданого служіння Господеві. Юдгіштгіра Махараджа та його брати Пандави присвятили себе на служіння Господу Шрі Крішні, і тому їх мало вабило до оманного щастя матеріального світу. Як ми казали раніше, Махараджа Юдгіштгіра зосередився на служінні Господу Мукунді (Господу, що дарує звільнення), і тому його не вабило навіть до розкошів райського царства, бо щастя минуще й оманливе навіть на планеті Брахмалока. Жива істота вічна, а тому щасливою вона може бути тільки у вічній оселі, Божому царстві (паравйомі), звідкіля ніхто не повертається до цього світу повторюваних народжень та смертей, хвороб та старости. Отже, для вічної живої істоти будь-які вигоди в житті чи матеріальне щастя, що не забезпечують вічного життя, є лише ілюзією. І тільки той, хто зрозумів це, справді посідає знання. Така мудра людина здатна пожертвувати будь-яким матеріальним щастям заради того, щоб досягти мети своїх прагнень, тобто брахма-сукгам, абсолютного щастя. Ось якого щастя шукають істинні трансценденталісти. Голодну людину не зроблять щасливою навіть усі блага світу, якщо її наперед не нагодувати, і так само людини, що відчуває голод за вічним абсолютним щастям, не вдоволить ніяке матеріальне щастя. Отже, цей вірш стосується не до Махараджі Юдгіштгіри і не до його братів чи матері. Цей вірш    —    для таких, як Дгрітараштра, напутити кого і прийшов Відура.

Жорстока смерть не щадить нікого, Дгрітараштра це чи навіть Махараджа Юдгіштгіра; тому духовні настанови старому Дгрітараштрі рівною мірою стосувалися й до молодшого за віком Махараджі Юдгіштгіри. Власне, всі до одного насельники палацу разом з царем і його братами та матір’ю ловили кожне слово Відури. Однак Відура призначав свої настанови насамперед Дгрітараштрі, що був надміру матеріалістичний. Те, що Відура називає Дгрітараштру раджан, має особливе значення. Дгрітараштра був старший син свого батька, і тому за законом посісти трон Хастінапури мав він. Однак через сліпоту від народження він не мав Н права посісти царство. Це дуже ятрило йому серце, і тільки смерть Панду, його молодшого брата, якоюсь мірою втішила його. Панду лишив по собі кілька малих дітей, і Дгрітараштра природним чином став їхнім опікуном, однак у серці він плекав мрію мати владу в своїх руках і передати царство власним синам з Дурйодганою на чолі. Рвучись до імператорської корони, Дгрітараштра прагнув стати царем, і в спілці зі своїм шваґром Шакуні він вдався до підступів. Але Господньою волею всі його плани зазнали краху. І навіть після того, втративши все    —    і людей, і гроші, він ще прагнув лишатися при владі, тепер вже як найстарший з дядьків Махараджі Юдгіштгіри. З почуття обов’язку Махараджа Юдгіштгіра шанував Дгрітараштру як царя, і Дгрітараштра щасливо доживав останок днів в ілюзії, що він цар чи принаймні царственний дядько Махараджі Юдгіштгіри, що майже те саме. Відура з праведности й любовного обов’язку перед старшим братом хотів пробудити Дгрітараштру від сну хвороб та старости і тому ущипливо назвав його царем, хоча насправді той царем не був. Кожен є покірний раб вічного часу, а тому в матеріальному світі царів бути не може. Цар    —     це той, хто має владу наказувати. Колись в Англії жив правитель, який прославився тим, що хотів запанувати над часом, однак час не захотів йому коритися. Отже, людина може бути лише уявним царем у матеріальному світі, і Відура нагадав Дгрітараштрі про оманність його становища та про реальну загрозу, що вже чигала на нього. Відура попрохав Дгрітараштру негайно йти з дому, якщо він хоче врятуватися від загрози, що швидко насувалася на нього. Відура не казав цього Махараджі Юдгіштгірі, знавши, що такий цар, як він, усвідомлює загрозливість становища у несталому матеріальному світі і тому належного часу зуміє подбати за себе, навіть якщо тоді Відури поруч не буде.

Не існує такої сили, що могла б втримати жорстоку руку смерти. Вмирати не хоче ніхто, хоч би яких мук завдавало тіло. Проте навіть за доби так званого наукового проґресу немає ніяких засобів проти старости та смерти. Старість    —    це попередження про близьку смерть, яку призначає невблаганний час, і ухилитись ні від цієї судової повістки, ні від верховного вироку вічного часу не може ніхто. Відура пояснив це Дгрітараштрі, щоб той не прохав його знайти якийсь спосіб протидіяти навислій загрозі, як він уже не раз робив раніше. Випереджаючи прохання Дгрітараштри, Відура повідомив, що протидіяти цьому не може ніщо і ніхто в матеріальному світі. А що в цьому світі порятунку від смерти немає, вона тотожна Верховному Богові-Особі; за це каже Він Сам у «Бгаґавад-ґіті» (10.34).

Зупинити смерть у матеріальному світі не в змозі ніхто і ніщо. Хіран’якашіпу, прагнувши стати безсмертним, вдався до суворих аскез, від яких здригнувся всесвіт, і зрештою сам Брахма з’явився до нього, аби переконати його припинити ті суворі аскези. Хіран’якашіпу попрохав у Брахми благословення стати безсмертним. Брахма, проте, відповів, що навіть він сам, дарма що живе на найвищій планеті, підвладний смерті а тому дарувати такого благословення не здатний. Отже, вмирають навіть на найвищій планеті всесвіту, а про інші планети, які багато на чому поступаються Брахмалоці (планеті Брахми) шкода й гадки. Скрізь, де поширює свою дію вічний час, неодмінно є вся ця низка нещасть    —     народження, хвороби, старість та смерть, і подолати жодного з них неможливо.

Одного видатного індійського вченого, котрий впродовж довгих років відповідав за розробку всіляких планів, вічний час прикликав до себе саме коли той збирався на дуже важливе засідання планової комісії, і він мусив віддати йому і життя, і дружину, дітей, дім, землю, багатство і все решту. Під час великих політичних заворушень у Індії і її поділу на Пакістан та Хіндустан багато заможних та впливових індійців були змушені скоритися покликові часу й повіддавати йому життя, майно і почесті. Таких прикладів у світі й у цілому всесвіті без ліку, і всі вони є виявом влади часу. Висновок з цього такий: у всьому світі немає жодної істоти, чиєї могутности вистачило б опиратися владі часу. Невідворотність часу оплакували у своїх віршах незчисленні поети. Під впливом часу у всесвітах відбулося безліч катастроф, і жодна істота ніякими зусиллями не змогла їх відвернути. Та й у повсякденному житті багато чого приходить і минає так, що ми не в змозі щось змінити, і нам лишається тільки страждати або терпіти, тому що на це немає ніякої протидії. Така влада часу.

Відура нагадує цареві про те, в якому небезпечному становищі перебував той через дію безжального часу. Життя мало б навчити Дгрітараштру чогось, і він мав би вже розуміти, що на нього чекає у майбутньому. Батько його, Вічітравір’я, помер давно, ще коли він та його менші брати були малими дітьми, і вони отримали належне виховання лише завдяки ласці та піклуванню Бгішмадеви. Невдовзі помер і його брат Панду. Потім у битві на Курукшетрі загинули всі сто його синів з усіма внуками й усі його прихильники    —    Бгішмадева, Дроначар’я, Карна та багато інших царів і друзів. Отже, він втратив усе    —    і людей, і гроші    —    і тепер живе на ласкавому хлібі свого небожа, якому колись завдав стільки горя. І незважаючи на всі ці розчарування Дгрітараштра сподівався прожити якомога більше. Відура хотів, щоб Дгрітараштра збагнув: кожен мусить убезпечити себе, правильно діючи і разом з тим шукаючи притулку ласки Господа. Слід чесно виконувати свої обов’язки, а вже в тому, які будуть наслідки, покластися на вишню владу. Якщо людину не захищає Верховний Господь, її не захистять ні друзі, ні діти, ні батько, ні брат, ні держава, ні будь-хто інший. Тому людина повинна шукати захисту у Верховного Господа, і саме в цьому полягає призначення людської форми життя. З кожним Відуриним словом ставало дедалі очевидніше, що ознаки, про які він говорить, мають служити Дгрітараштрі грізним застереженням.

Відура вказує Дгрітараштрі на всі ознаки старости, що вже проявилися в ньому, попереджаючи про недалеку смерть тимчасом як той безтямно нехтував думкою про своє майбутнє. Перелічені ознаки в тілі Дгрітараштри були ознаками апакшая, занепаду матеріального тіла перед тим, як смерть підведе останню риску. Тіло народжується, розвивається, живе, створює інші тіла, хиріє й гине. Однак  за браком розуму люди дбають про своє тлінне тіло так, немов воно вічне, і сподіваються, що їх захистять їхні маєтки, діти, суспільство, країна тощо. За тими безглуздими ідеями вони поринають у ці минущі справи і геть забувають, що колись будуть змушені покинути своє тимчасове тіло і прибрати нового, а тоді знову прилаштовуватися на якийсь час до нового суспільства, дружби, любови і, нарешті, знову померти. Вони забувають свою вічну сутність і безглуздо вкладають свої сили у тимчасові справи, геть забувши свій головний обов’язок. Святі й мудреці, як ось Відура, йдуть до таких нерозумних людей, щоб відкрити їм очі, але ті вважають цих садгу та святих за паразитів суспільства і переважно відмовляються їх слухати, водночас радо вітаючи облудних садгу та святих, які готові вдовольняти їхні чуття. Відура не був садгу, котрий би вдовольняв невиправдані й згубні амбіції Дгрітараштри. Він прямо сказав Дгрітараштрі про істинний стан речей і вказав, як врятуватися від усіх нещасть.

ПОЯСНЕННЯ: Садгу не пристало підлещуватись до царів та багатих людей заради того, щоб їхнім коштом зручно жити. Садгу повинен казати домогосподарям неприкриту правду життя, бо це дасть їм змогу прийти до тями і побачити, яке ненадійне життя у матеріальному світі. Дгрітараштра    —     це типовий приклад старої людини, прив’язаної до родинного життя. Він став справжнісіньким жебраком, та однак волів зручно жити в домі Пандав, серед яких тут виділений Бгіма, хто вбив двох найвидатніших синів Дгрітараштри    —    Дурйодгану і Духшасану. Ці двоє горезвісних підлих синів були дуже дорогі Дгрітараштрі, і у вірші згадано саме за Бгіму, що вбив цих двох улюблених його синів. То чому Дгрітараштра жив у Пандав? Тому що прагнув і далі жити з усіма вигодами    —    хоч би й ціною власного приниження. Відура був вражений, побачивши, яке сильне це бажання подовжити своє життя. Воно свідчить, що жива істота з природи вічна і не потребує змінювати тіла, в якому мешкає тепер. Людина без розуму не може втямити, що відтинок життя, в тому тілі чи іншому, даний їй, щоб відбути термін ув’язнення в ньому, а людське тіло дароване їй по багатьох народженнях і смертях саме щоб дати їй нагоду усвідомити свою істинну сутність і повернутися додому, до Бога. Однак люди, подібні до Дгрітараштри, справжнього стану речей не бачать і тому будують плани, як зручніше влаштуватися в цьому світі і мати побільше вигоди з усього. Дгрітараштра був сліпий, але й після усіх поразок, крізь які йому довелось пройти, і далі тішив себе надією на зручне життя. Садгу, як оце Відура, покликаний відкривати таким сліпцям очі, щоб допомогти їм повернутися додому, до Бога, до вічного життя. Діставшись туди, вже ніхто не бажає повернення до цього матеріального світу страждань. Важко навіть уявити собі, яка відповідальна місія довірена таким садгу, як Махатма Відура.

Релігійні засади устрою варнашрами передбачають, що частина людського життя має бути присвячена суто на самопізнання та звільнення, що приступні істоті в людській формі існування. Це    —    загальновизнаний порядок, але такі особистості, як Дгрітараштра, прагнуть лишатися вдома і на спаді віку, не соромлячись жити навіть милостинею від своїх ворогів. Тож Відура хотів звести це на очі Дгрітараштрі, даючи зрозуміти, що ліпше вже загинути, як його сини, ніж існувати з такої ганебної милостині. П’ять тисяч років тому був один такий Дгрітараштра, але нині свій Дгрітараштра є в кожному домі. Надто ж сказане стосується до сучасних політиків: вони не хочуть залишати політичної діяльности, аж поки їх змусить до того жорстока рука смерти чи відберуть життя якісь суперники. Чіплятися за свою сім’ю до самого кінця    —    це останній ступінь деґрадації людини; отож і нині, щоб просвітляти таких Дгрітараштр, конче потрібні такі Відури.

Слова кр̣пан̣асйа джіджівішох̣ заслуговують окремої уваги. Існує два класи людей. Один називають кріпана, інший    —    брахмана. Кріпана, тобто скнара, не здає собі справи з того, чого варте матеріальне тіло; брахмана натомість знає правдиву ціну і собі, і матеріальному тілові. Кріпана, маючи хибне уявлення про своє тіло, прагне щомога насолоджувати чуття і, навіть зістарившись, хоче повернути собі молодість за допомогою медицини або ще якось. Дгрітараштру тут названо кріпана, тому що, не маючи правильного уявлення про матеріальне тіло, він прагне жити будь-якою ціною. Відура намагається відкрити йому очі на те, що він не зможе прожити більше, ніж йому визначено, і що йому потрібно готуватися до смерти. Раз смерти не уникнути, то навіщо чіплятись за таке принизливе життя? Ліпше стати на правильну путь, хай на ній навіть загрожує смерть. Людське життя дане на те, щоб покласти край стражданням матеріального існування, і тому треба влаштувати своє життя так, аби досягти цієї бажаної мети. Через хибне розуміння життя Дгрітараштра вже змарнував вісімдесят відсотків даних йому сил, отож йому годилося б хоч останок свого скнарого життя використати на те, щоб здобути найвище благо. Таке життя назване скнарим, бо воно не дозволяє скористатися з переваг людської форми тіла. Лише щасливий випадок може звести такого скнару з таким Відурою, душею що усвідомила свою істинну сутність, аби її настанови звільнили його від невігластва матеріального існування.

Нароттама даса Тгакура, великий відданий і ачар’я школи Ґаудія-вайшнав, співає: «Мій Господи, я змарнував ціле життя! Отримавши людське тіло, з легковажности я не поклонявся Твоїй Господній Милості, а це все одно, що з власної волі пити отруту». Іншими словами, людське тіло дане насамперед на те, щоб розвивати знання про віддане служіння Господеві, а без цього життя сповнене турбот і злигоднів. Тому, хто змарнував життя, знехтувавши розвитком цього знання, радять піти з дому, не кажучи нічого друзям та родичам, і тоді, вільному від усіх обов’язків перед родиною, суспільством, країною тощо, покинути тіло десь у невідомому місці, щоб ніхто навіть не знав, де і як він зустрів свою смерть. Дгіра означає «той, хто не втрачає рівноваги, хоч би як йому дошкуляли». Залишити зручне родинне життя людині не дають ніжні стосунки з дружиною та дітьми. Надмірна прив’язаність до родини є перешкодою на шляху самоусвідомлення; але якщо людина таки знаходить силу забути ті стосунки, її звуть дгірою. Зазвичай, однак, до такого зречення штовхають життєві невдачі, і, щоб втвердитися в ньому, конче потрібно спілкуватися з істинними святими й душами, що усвідомили себе, бо за їхньою допомогою людина може взятися до любовного відданого служіння Господеві. Щиро віддатися лотосовим стопам Господу можна, відродивши трансцендентний смак до служіння Йому, а Н прокидається цей смак у спілкуванні з чистими відданими Господа. Дгрітараштрі пощастило: він мав брата, спілкування з яким дарувало звільнення від цього безнадійного життя.

Є три класи трансценденталістів: 1) дгіра, той, кого не турбує відмежованість від родинного життя; 2) санн’ясі, який склав обітницю зречення тому, що не справдив своїх сподівань у житті; 3) щирий відданий Господа, який пробудив у собі свідомість Бога, оспівуючи й слухаючи Господнє святе ім’я, і покинув дім, повністю поклавшись на Бога-Особу, що живе в його серці. Треба розуміти, що зречення через крах життєвих сподівань у матеріальному світі може послужити за сходинку в самоусвідомленні, однак справжньої досконалости на шляху звільнення досягає той, хто привчився у всьому залежати від Верховного Бога- Особи, що живе в кожному серці як Параматма. Стійкий відданий може жити десь далеко від дому, на відлюдді, десь у джунґлях, але він завжди твердо знає, що він не самотній. З ним    —    Верховний Бог-Особа, і Він може захистити Свого щирого відданого у будь-якій скруті. Тому вдома треба вчитися виконувати віддане служіння, слухаючи в товаристві чистих відданих про святе ім’я Господа, Його якості, форму, розваги, оточення та ін. і оспівуючи їх. Це допоможе людині пробудити в собі свідомість Бога відповідно до того, наскільки щиро вона того прагне. Якщо від відданого служіння вона хоче якогось матеріального зиску, вона не зможе покластись на Верховного Бога-Особу, хоча Він перебуває в серці кожного. Тих, хто поклоняється Йому заради матеріальної користи, Господь не напучує. Він може обдарувати матеріалістичних відданих матеріальними благами, але рівня найвищих з людей, за яких йшлося вище, їм не сягнути. Світова історія знає багато прикладів щирих відданих, а надто в Індії, і ці віддані є нашими провідниками на шляху самоусвідомлення. Махатма Відура    —    один з таких великих відданих Господа, і ми всі повинні намагатись досягти самоусвідомлення, йдучи слідами його лотосових стіп.

Якщо життя не вдалося, це можна поправити: треба стати дгірою, тобто покинути дім, навіть не попрощавшись з родичами. І Відура радив своєму братові негайно стати на цей шлях, бо стрімко насувалась епоха Калі. Через зв’язок з матерією кожна зумовлена душа вже й так падша, однак за Калі-юґи добрі людські якості зійдуть взагалі нанівець. Відура порадив Дгрітараштрі покинути дім до приходу Калі-юґи, бо під впливом цієї епохи, що неухильно насувалась, дух, створений цінними настановами Відури щодо правди життя, неодмінно розвіявся б. Стати найліпшим з людей, нароттамою, що повністю залежить від Верховного Господа Шрі Крішни, звичайній людині не під силу. У «Бгаґавад-ґіті» (7.28) сказано, що без останку віддати себе Верховному Господу Шрі Крішні, Богові-Особі, може тільки той, чиї дії цілковито вільні від найменшого домішку гріховного. Тому Відура порадив Дгрітараштрі для початку стати принаймні дгірою, якщо вже йому не під силу стати санн’ясі чи нароттамою. Настійливі зусилля, скеровані на самоусвідомлення, допомагають піднестися з рівня дгіри на рівень нароттами. Рівня дгіри можна досягти, якщо протягом тривалого часу вправлятися в йозі, але милістю Відури того ж рівня можна досягти відразу, просто забажавши стати на засади життя дгіри, підготовчого рівня для санн’яси. А рівень санн’яси є підготовчим до дальшого рівня    —    парамахамси, на якому перебувають першорядні віддані Господа.

Господь Шрі Чайтан’я Махапрабгу, великий проповідник засад «Шрімад-Бгаґаватам», особливо наголошував на важливості спілкування з садгу, чистими відданими Господа. Він казав, що навіть одної миті такого спілкування досить, щоб зійти на рівень найвищої досконалости. Ми не соромимося визнати, що пересвідчились у цьому на собі. Без ласки Його Божественної Милости Шрімад Бгактісіддганти Сарасваті Ґосвамі Махараджі, яка пролилась на нас при першій зустрічі, що тривала лише кілька хвилин, ми ніколи б не змогли взяти на себе велике завдання викласти «Шрімад- Бгаґаватам» англійською мовою. Якби нам не випало тоді щастя побачити його, ми, можливо, стали б промисловим маґнатом, але на шлях звільнення так і не ступили б і ніколи не взялися б за проводом Його Божественної Милости служити Господеві. А в цьому вірші ми бачимо ще один приклад впливу такого спілкування, цього разу між Дгрітараштрою та Відурою. Махараджа Дгрітараштра на руки й на ноги був зв’язаний путами матеріальних прив’язаностей    —    у політиці, в економіці, в родині. Щоб досягти так званого успіху у своїх далекосяжних планах, він робив що тільки міг, однак його матеріальні плани    —    від початку й до самого кінця    —    зазнавали краху. Але незважаючи на те, що його життя не вдалося, він завдяки проникливим настановам чистого відданого Господа, який був ідеальним садгу, зрештою досяг найвищого успіху і усвідомив свою духовну сутність. З цієї причини священні писання вчать, що спілкуватися слід лише з садгу, відкинувши будь-яке інше спілкування, бо це дасть прекрасну нагоду слухати садгу, що вміють розрубати пута ілюзорної прив’язаности до матеріального світу. Матеріальний світ    —    це поістині велика ілюзія: на позір все здається відчутною реальністю, але наступної миті безслідно зникає, наче пінисті гребені хвиль чи хмари в небі. Хмари в небі здаються безсумнівною реальністю: вони проливають дощ, завдяки якому з’являється на час всіляка рослинність. Та врешті-решт певного часу все зникає    —    і хмара, і дощ, і рослинність. Але небо з його розмаїттям, з його світилами, лишається вічно. Так само Абсолютна Істина, яку порівнюють до неба, існує вічно, а минуща, подібна до хмари, ілюзія, приходить і йде геть. Істот без розуму вабить до цієї минущої хмари, але мудрого більше цікавить вічне небо з усім його розмаїттям.

Саубаліні, чи Ґандгарі, дочка царя Субали і дружина царя Дгрітараштри,    —    це ідеал відданої своєму чоловікові дружини. Ведичне суспільство виховувало цнотливих і вірних дружин, і Ґандгарі була одною з багатьох таких вірних дружин, про яких розповідає історія. Лакшміджі Сітадеві також була дочкою великого царя, але теж пішла разом із своїм чоловіком, Господом Рамачандрою, на вигнання, у ліс. Як жінка, Ґандгарі могла б лишитися вдома чи піти жити до свого батька, однак з вірности чоловікові й бувши шляхетної вдачі, вона, не вагаючись, рушила слідом за подружжям. Коли Відура напучував Дгрітараштру щодо життя у зреченні, Ґандгарі теж слухала його. Однак Дгрітараштра не попрохав її йти за ним, бо він уже сповнився рішучости, наче великий воїн, який іде у битву назустріч небезпеці. Дгрітараштру вже не приваблювали так звані дружина й родичі, і він постановив самотою піти з дому, але його вірна дружина Ґандгарі вирішила, що буде з чоловіком до останньої хвилі. Махараджа Дгрітараштра прийняв ванапрастгу, а на цьому ступені дружині дозволено лишатися при чоловікові, доброхіть йому служачи; однак якщо чоловік склав обітницю санн’яси, дружина вже не має права лишатися зі своїм колишнім чоловіком. Прийняття санн’яси означає цивільну смерть, тому в суспільстві колишню дружину санн’ясі вважають за вдову, а будь-які стосунки між нею та її колишнім чоловіком припиняються. Махараджа Дгрітараштра не відкинув від себе своєї вірної дружини, і вона на власний ризик пішла за ним.

Санн’ясі приймає посох на знак того, що він зрікся земного життя. Існує два типи санн’ясі. Ті, хто підтримує філософію майавади, головним речником якої є Шріпада Шанкарачар’я, приймають один посох (екаданду), а ті, хто підтримує філософію вайшнав, приймають посох, що складається з трьох палиць (тріданду). Санн’ясі-майаваді називають екаданді- свамі, а санн’ясі-вайшнав    —    тріданді-свамі або й ще виразніше    —    тріданді-ґосвамі, щоб відрізняти їх від філософів- майаваді. Екаданді-свамі переважно приваблюють Гімалаї, а санн’ясі-вайшнав    —    Вріндаван і Пурі. Санн’ясі-вайшнави є нароттами, тоді як санн’ясі-майаваді    —    це дгіри. Махараджа Дгрітараштра отримав пораду йти стопами дгір, бо на рівні, на якому він перебував, стати нароттамою йому було б непросто.

Махараджа Юдгіштгіра був найдоброчеснішим царем: він сам щодня виконував усі визначені побожним домогосподарям обов’язки. Домогосподар повинен вставати рано вранці і, зробивши омовіння, вшанувати молитвами встановлені у домі Божества, тоді розпалити священний вогонь, роздати брахманам як милостиню землю, корів, збіжжя, золото та ін. і нарешті належно вшанувати старших родичів і скласти їм поклони. Людині не стати доброчесною, якщо вона просто читатиме книжки, але не буде готова на ділі застосувати дані у шастрах настанови. Сучасні домогосподарі живуть за іншими звичаями: прокидаються пізно, просто в ліжку п’ють чай, не дбаючи ні про яку чистоту і не виконуючи жодного з очисних обрядів, за які йшлося вище. Їхні діти переймають звички від батьків, і так усе покоління котиться до пекла. Якщо такі люди не будуть спілкуватися з садгу, від них марно сподіватися чогось доброго. Матеріалісти, як це зробив Дгрітараштра, можуть вчитися від садгу, як ось Відура, і так очиститись від згубного впливу сучасного способу життя.

Махараджа Юдгіштгіра не зміг знайти у палаці ні своїх дядьків, Дгрітараштру з Відурою, ні Ґандгарі, дочку царя Субали, і, прагнувши побачити їх, він став розпитуватися про них в Санджаї, особистого секретаря Дгрітараштри.

Пандави, і першими Махараджа Юдгіштгіра та Арджуна, передбачали, які наслідки матиме битва на Курукшетрі, і через це Арджуна не хотів битися. Волею Господа битва відбулася, але вона засмутила всю родину, як і думали Пандави. Махараджа Юдгіштгіра ніколи не забував, яке велике нещастя впало на його дядька Дгрітараштру та тітку Ґандгарі, і тому він оточив їх, у їхній старості і горі, щирою увагою. Тож зрозуміло, що, не знайшовши в палаці дядька й тітки, Махараджа Юдгіштгіра занепокоївся і запідозрив, що вони пішли втопилися у Ґанзі. Він вирішив, що був невдячний: коли Пандави лишилися без батька, Махараджа Дгрітараштра забезпечив їм царські умови    —    а Махараджа Юдгіштгіра «на подяку» вбив на Курукшетрі всіх Дгрітараштриних синів. Бувши людина праведна, Махараджа Юдгіштгіра брав на себе відповідальність за всі свої погані вчинки, яких було годі уникнути, а про злочини Дгрітараштри та його прибічників не думав. Волею Господа Дгрітараштра пожинав гіркі плоди зла, яке вчинив, однак Махараджа Юдгіштгіра думав лише за те зло, яке вчинив волею обставин він сам. Така природа доброї людини і відданого Господа. Відданий ніколи не шукає хиб в інших    —    натомість він шукає їх у собі самому й старається виправляти, наскільки то можливо.

Санджая, протягом довгого часу бувши особистим секретарем Махараджі Дгрітараштри, мав добру нагоду вивчити звички свого пана. І коли він побачив, що Дгрітараштра, нічого йому не сказавши, покинув дім, його смуткові не було меж. Санджая щиро співчував Дгрітараштрі, бо через битву на Курукшетрі цар Дгрітараштра втратив усе    —    і людей, і маєтки, і накінець цареві з царицею, розчарованим до краю, довелося покинути дім. Санджая розцінював те, що сталося, по-своєму, бо не знав, що Відура допоміг Дгрітараштрі духовно прозріти і що той покинув дім у радісному піднесенні, сповнений віри в ліпше життя після того, як він, наче з темного колодязя, вибрався з дому. Якщо не мати міцної віри в те, що після зречення життя буде ліпше, то у зреченні не втриматись, хоч би й змінити зовні одяг і віддалитись від дому.

Може здивувати, що великі душі когось обдурюють, однак часами задля вищої мети вони насправді вдаються до обману. Відомо, що й Сам Господь Крішна задля вищої мети колись порадив Юдгіштгірі обманути Дроначар’ю. Така була воля Господа, а значить, то був обман задля вищої мети. Гідність людини визначають за її готовністю вдовольнити Господа, і найвища досконалість життя    —     виконувати свої фахові обов’язки так, щоб Господь був задоволений. Це    —    присуд «Ґіти» й «Шрімад-Бгаґаватам»* Дгрітараштра і Відура, а також Ґандгарі, що пішла за ними, не відкрили Санджаї своїх намірів, дарма що той, особистий помічник Дгрітараштри, був з ним весь час. Санджаї навіть не спадало на думку, що Дгрітараштра може зробити щось, не порадившись з ним. Однак відхід з дому мав бути таємним, і Дгрітараштра не сказав нічого навіть Санджаї. Санатана Ґосвамі, вирішивши втекти, щоб побачити Шрі Чайтан’ю Махапрабгу, теж був змушений обманути наглядача у в’язниці. Раґгунатга даса Ґосвамі так само мусив, коли назавжди покидав дім, обманути родинного священика; він пішов з дому, щоб вдовольнити Господа. Все, що дає втіху Господеві, є благом, бо пов’язане з Абсолютною Істиною. Нам теж довелося обманути свою родину і покинути дім заради того, щоб присвятити себе служінню «Шрімад-Бгаґаватам». Від такого обману, коли його вимагає вища мета, збитку не має жодна сторона, бо це трансцендентний обман.

* йатах̣ правр̣ттір бгӯта̄на̄м̇
  йена сарвам ідам̇ татам
   сва-карман̣а̄ там абгйарчйа
 сіддгім̇ віндаті ма̄навах̣ 
   (Б.-ґ. 18.46)

    атах̣ пумбгір двіджа-ш́решт̣га̄
  варн̣а̄ш́рама-вібга̄ґаш́ах̣
   сванушт̣гітасйа дгармасйа
  сам̇сіддгір харі-тошан̣ам 
  (Бгаґ. 1.2.13)

Деварші Нараду названо тут бгаґаваном, тому що він є найдовіренішим відданим Господа. Ті, хто на ділі виконує трансцендентне любовне служіння Господеві, ставляться однаково і до Господа, і до Його довірених відданих. Такі довірені віддані Господа дуже любі Йому, тому що вони подорожують скрізь, у різні способи проповідуючи Його славу, і докладають усіх зусиль, щоб навертати людей до розуму, перетворюючи невідданих на відданих Господа. Насправді жива істота не бути відданою Господеві не може, бо бути відданою    —    це її відначальне становище. Якщо хтось стає невідданим, невіруючим, слід розуміти, що з ним не все гаразд. Довірені віддані Господа лікують таких оманених живих істот і тим здобувають найбільшу прихильність Господа. Господь каже в «Бгаґавад-ґіті», що для Нього немає нікого дорожчого за людину, котра проповідує Господню славу, навертаючи до Нього невіруючих і невідданих. Таким особистостям, а Нарада один із них, слід виказувати належну шану, вшановуючи їх, як Самого Бога-Особу. Махараджа Юдгіштгіра разом зі своїми шляхетними братами давали взірець того, як слід вітати чистого відданого рівня Наради, що його єдине заняття    —    під супровід віни (струнного інструмента) оспівувати Господню велич.

Махараджа Юдгіштгіра, добра душа і відданий Господа, ніколи не забував, якої великої втрати зазнала його тітка і що всі страждання вона зносила, наче справжній аскет-подвижник. Для аскета не страшні ніякі страждання, вони радше зміцнюють його і додають рішучости на шляху духовного поступу. Цариця Ґандгарі є типовим прикладом подвижниці. Численні випробування виявили в ній дивовижну вдачу. Вона була ідеальною жінкою    —    матір’ю, дружиною та подвижницею. Світова історія знає тільки кілька таких жіночих характерів.

Існують різні типи філософів, і найвищими з них є ті, хто побачив Бога-Особу і без останку віддав себе трансцендентному любовному служінню Йому. Всіх тих чистих відданих очолює Деварші Нарада, і тому в цьому вірші сказано, що він    —    найбільший відданий-філософ. Щоб стати відданим-філософом і мати справжнє знання, обов’язково треба наполегливо вчитися, слухаючи від істинного духовного вчителя філософію Веданти. Слід набути міцної віри, багато знати і бути зреченим    —    без цього чистим відданим не стати. Чистий відданий Господа спроможний навчити нас, як перетнути океан незнання. Деварші Нарада часто відвідував палац Махараджі Юдгіштгіри, тому що Пандави були чисті віддані Господа, і Деварші завжди був готовий в разі потреби дати їм добру пораду.

Кожна жива істота    —    в матеріальному чи в духовному світі    —    перебуває у владі Верховного Господа, Бога-Особи. Від Брахмаджі, голови цього всесвіту, до незначного мурашки всі істоти коряться наказові Верховного Господа. Отож, природне становище живої істоти    —    коритися владі Господа. За браком розуму жива істота, і насамперед людина, порушує природний лад і повстає проти закону Всевишнього, через що зазнає кари як асура,порушник закону.

Становище кожної окремої істоти визначене з наказу Верховного Господа, і змінювати його істоту змушують так само накази Верховного Господа чи Його уповноваженого помічника. Брахма, Шіва, Індра, Чандра, Махараджа Юдгіштгіра чи, у сучасній історії, Наполеон, Акбар, Олександр, Ґанді, Шубгаш і Неру всі є слугами Господа, і те чи інше становище кожному дає і забирає верховна воля Господа. Ніхто з них не має незалежности. Хоч би які мужі й вожді повставали проти Господа, не бажаючи визнати Його вищости, закони матеріального світу беруть їх у чимдалі важчі кайдани всіляких нещасть. Отже, твердити, що Бога немає, може хіба що дурень. Махараджу Юдгіштгіру Нарада вчив цих очевидних істин тому, що того сильно засмутило несподіване зникнення двох старих дядьків й тітки. З Махараджею Дгрітараштрою трапилось те, що повинно було трапитись відповідно до його вчинків у минулому. Він уже відстраждав усе і насолодився усім, як то було визначено йому відповідно до його дій у минулому. Але так чи інакше йому пощастило мати прекрасного молодшого брата, Відуру. За його настановами Дгрітараштра пішов з дому, щоб, погасивши усі рахунки з матеріальним світом, отримати звільнення.

Як правило наші плани безсилі вплинути на хід подій, що породжують відміряні нам щастя і нещастя. Кожен змушений зазнавати щастя і нещастя у повній покорі незбагненній дії кали, непереможного часу. Зусилля протистояти тій дії даремні. Тому найліпший вихід    —    старатися досягти звільнення, що є винятковим правом людини з її рівнем розвитку розумової діяльности та інтелекту. Різноманітні ведичні настанови, що дають змогу досягти звільнення, призначені суто для людської форми існування. Хто змарнує цю нагоду, що її дає розвинутий інтелект, поістині занапащає себе і буде зазнавати всіляких страждань у цьому чи в майбутньому житті. Все влаштовано так, що кожен мусить коритися волі Всевишнього.

Кожна жива істота    —    людина, тварина чи птах    —    вважає себе за вільну, але насправді ніхто не вільний від суворих законів Господа. Суворість законів Господа в тому, що їм неможливо не підкоритися. Хитрі шахраї знаходять способи обійти людські закони, які створюють законодавці, але не коритися законам найвищого законодавця просто неможливо. Навіть незначне порушення даного від Бога закону наражає порушника на велику небезпеку. Закони Бога існують здебільшого у формі приписів релігії, що за різних обставин можуть мати певні відмінності. Проте є основа, спільна для всіх релігій: слід коритися наказам Верховного Бога, тобто жити за заповідями релігії. Такі умови існування у матеріальному світі. Кожна жива істота матеріального світу сама пішла на риск    —    вона обрала зрадливе зумовлене життя і так потрапила у пастку законів матеріальної природи. Єдиний спосіб звільнитися зі стану зумовлености    —    це добровільно підкоритися Всевишньому. Та замість того, щоб звільнитися з лабет майі, ілюзії, нерозумні люди самі зв’язують себе всілякими позначеннями, називають себе брахманами, кшатріями, вайш’ями, шудрами, індусами, мусульманами, індійцями, європейцями, американцями, китайцями тощо і коряться наказам Верховного Господа в обмежених рамках тих чи інших заповідей та законодавств. Державне законодавство є недосконалою копією з релігійних заповідей. Світська, тобто атеїстична держава, забороняє громадянам порушувати державні закони, але дозволяє порушувати закони Бога. Внаслідок того люди, порушуючи закони Бога, страждають більше, ніж якби вони порушували недосконалі закони, які створила людина. В умовах матеріального світу кожна людина з самої своєї природи недосконала, і тому навіть найрозвинутіша з матеріального погляду людина ніколи не здолає створити досконалого законодавства. Натомість у Бога недосконалих законів немає. Якби проводарі суспільства вивчили закони Бога, то відпала б потреба в органах безпринципних законодавців, що видають паліативні закони.

Тимчасові закони, що їх створюють люди, потребують змін, натомість закони, дані від Бога, ніколи не змінюються, тому що вседосконалий Бог-Особа склав їх досконало. Закони релігії, настанови писань, укладають звільнені істоти, представники Бога, враховуючи конкретні умови життя. Додержуючи Божих наказів, зумовлені істоти поступово звільняються з тенет матеріального існування. Насправді за своїм істинним становищем жива істота є вічний слуга Верховного Господа. У звільненому стані вона служить Господеві з трансцендентною любов’ю і так насолоджується життям, повним свободи, іноді навіть нарівні з Господом, а часом і більше, ніж Він. Однак у матеріальному світі кожна істота прагне бути Господом над іншими живими істотами, і під впливом ілюзії майі вона з цим прагненням панувати, подовжує собі зумовлене існування. Так у матеріальному світі жива істота стає чимдалі більше зумовлена, аж доки, віддавшись Господеві, відродить свій первинний статус вічного слуги. Така заключна настанова «Бгаґавад-ґіти» й усіх загальновизнаних писань світу.

Ми можемо бути певні, що те чи інше становище, в якому ми перебуваємо, визначене нам верховною волею відповідно до наших дій у минулому. Верховний Господь присутній в серці кожної живої істоти як локалізована Параматма, як про це сказано у «Бгаґавад-ґіті» (13.23), і тому Він знає про кожний наш вчинок на будь-якому відтинку нашого життя. Приміщаючи нас у те чи інше становище, Господь наділяє нас наслідками наших минулих дій. Кажуть, що дитина багатія народжується в сорочці; але той, хто народився в багатих батьків, опинився в цих умовах волею Господа, заслуживши на це. А коли дитині настає час втратити це становище, воля Всевишнього забирає її, навіть якщо дитина чи батько не хочуть переривати любих їхньому серцеві стосунків. Те саме стосується і до бідняка. Ні багатий, ні бідний не мають ніякого впливу на ці зустрічі та розлуки живих істот. Слід правильно зрозуміти приклад з тим, хто бавиться, та його іграшками. Адже можуть заперечити: Господь повинен давати нам наслідки наших дій, і тому приклад з іграшками не є слушний. Але це не так. Ми повинні завжди пам’ятати, що Господня воля найвища, і Він не зв’язаний жодним законом. За законом карми істота звичайно отримує наслідки своїх дій, але в особливих випадках Господь Своєю волею змінює навіть наслідки дій. Однак така зміна може статися тільки Господньою волею    —    і ніхто інший не на силі чогось змінити. Отож приклад з іграшками, вжитий у вірші, дуже слушний, бо Вишня Воля має повну свободу діяти так, як хоче; а що Господь вседосконалий, Він ніколи не робить помилок, визначаючи дії та наслідки дій. Господь змінює наслідки дій живої істоти головно тоді, коли це має стосунок до Його чистого відданого. «Бгаґавад- ґіта» (9.30–31) запевняє, що Господь рятує чистого відданого, який беззастережно віддався Йому, від усіх наслідків його гріховних дій; отож ніякого сумніву в цьому бути не може. Світова історія знає сотні прикладів, коли Господь змінив наслідки дій живих істот. І якщо Він на силі змінити наслідки дій інших істот, то Самого Його вже напевно не зв’язує жодна дія чи наслідок будь-якої з Його дій. Він досконалий і трансцендентний щодо всіх без винятку законів.

Істина полягає в тому, що кожна жива істота є осібна, невід’ємна частка Верховної Істоти, і її природне становище    —    добровільно підпорядковуватись й служити вищій волі. Жива істота вічно підвладна Господеві і в зумовленому матеріальному існуванні, і у звільненому стані повного знання і невмирущости. Однак ті, хто не посідає істинного знання, висувають численні теорії щодо справжнього становища живої істоти. Втім, усі філософські школи визнають, що жива істота вічна, а складене з п’яти елементів тіло, яке її вкриває, тимчасове і тлінне. За законами карми вічна жива істота переселяється з одного матеріального тіла до іншого, а матеріальні тіла тлінні зі своєї природи. Тому немає причин тужити, коли жива істота переселяється до іншого тіла чи коли матеріальне тіло на певній стадії вмирає. Є й інші філософи, які вважають, що коли з духовної душі спадає матеріальна оболонка, душа зливається з Верховним Духом. Є ще такі, які не вірять в існування духа чи душі, а тільки в дану у відчуттях матерію. Ми щодня стикаємося у житті з перетвореннями матерії з однієї форми в іншу, однак не побиваємся через ці зміни. Хоч би якого погляду трималась людина, в будь-якому випадку опиратися дії божественної енерґії вона нездатна. Ця енерґія не кориться нікому, а тому журитися нема чого.

Коли ми думаємо, що наші рідні й близькі безпорадні й залежні від нас, це свідчить тільки про наше невігластво. З наказу Верховного Господа кожне живе створіння дістає всебічний захист відповідно до свого становища у цьому світі. Одне з імен Господа    —    бгута-бгріт, тобто той, хто захищає всі живі істоти. Тому слід просто виконувати свої обов’язки, бо ніхто, крім Верховного Господа, не на силі захистити нікого з живих істот. Дальший вірш пояснить це ще чіткіше.

Жодний з рухів поборників свободи    —    чи то в царині політики, чи то економіки, чи то соціальних та культурних реформ    —    не можуть принести користи нікому у світі, тому що самі «поборники свободи» теж перебувають у владі вищої сили. Зумовлена жива істота цілковито підвладна матеріальній природі, що її представляють вічний час і діяльність, до якої спонукують різні ґуни природи. Є три ґуни матеріальної природи    —    добро, страсть і невігластво. Поки людина не перебуває в ґуні добра, поти вона не здатна бачити речі такими, якими вони є. Ні ті, хто перебуває в ґуні страсти, ні ті, хто в ґуні невігластва не на силі навіть побачити речі такими, якими вони є і тому не в змозі скерувати свою діяльність у правильне річище. Лише людина в ґуні добра певною мірою може комусь помогти. Більшість людей перебувають у владі страсти й невігластва, а тому майже ніякі з їхніх планів та заходів не обертаються на користь іншим. А над ґунами природи панує вічний час, що його називають кала, бо він видозмінює все у матеріальному світі. Тому навіть якщо нам вдасться зробити якесь тимчасове добро, час неодмінно подбає, аби у свій строк наші чудові плани обернулись нанівець. Єдиний вихід    —    це звільнитися з-під впливу кали, вічного часу, що його порівнюють до кала-сарпи, кобри, чий укус завжди смертельний. Якщо когось вжалила кобра, його вже не врятувати. А найліпшим способом врятуватись від кали-кобри чи від його складових, ґун природи, є бгакті-йоґа, як сказано у «Бгаґавад- ґіті» (14.26). Отож найдосконаліша філантропічна програма та, що дозволяє залучити всіх до проповіді бгакті-йоґи, бо тільки вона на силі визволити людей з-під влади майі, тобто матеріальної природи, що її, як зазначено вище, представляють кала, карма і ґуна. «Бгаґавад-ґіта» (14.26) не залишає у цьому сумнівів.

Повсюди діє закон боротьби за виживання, встановлений найвищою волею, і його нікому не оминути попри будь-які заходи і старання. Живі істоти, прийшовши у матеріальний світ проти волі Верховної Істоти, підкорені владі верховної енерґії, майа-шакті, яка є уповноваженим представником Господа. Ця дайві-майа призначена дошкуляти зумовленим душам троїстими нещастями, і за одне з них ідеться у цьому вірші: слабкого з’їдає сильний. Хоч би яка сильна була істота, від сильнішої її не захистить ніхто, а Господньою волею істоти завжди поділені на слабких, сильніших і найсильніших. Якщо тигр з’їдає слабкішу тварину, а то й людину, підстав побиватися немає, бо це відповідає законові Верховного Господа. За цим самим законом людина теж має існувати коштом життя інших живих істот; однак для неї існує ще закон здорового глузду, який велить передусім коритися законам, писань. Іншим істотам, тваринам, це неприступно. Людина існує на те, щоб усвідомити власну сутність, а тому вона не має їсти того, що не запропоноване Господеві. Господь приймає від Свого відданого будь-які страви з овочів, фруктів, зелені та збіжжя. Господеві можна пропонувати найрізноманітніші плоди, зелень і молочні продукти, і коли Він прийме страву, відданий може поживитися прасадом, а від такої їжі нещастя боротьби за існування Н поступово зникають. За це сказано і в «Бгаґавад-ґіті» (9.26). І навіть якщо людина звикла їсти тварин, вона теж може пропонувати ту їжу, однак не Самому Господеві, а комусь з Його представників, дотримуючись приписів певних релігійних обрядів. Ці приписи у писаннях призначені не заохочувати тих, хто їсть плоть тварин, а обмежити їх певними реґулівними засадами.

Кожна жива істота є поживою для іншої, сильнішої. Ні за яких умов не варто надміру турбуватися про споживок для себе: адже живі істоти існують скрізь, і ніде жодна жива істота не вмирає з голоду. Нарада порадив Махараджі Юдгіштгірі не турбуватися, що його дядьки страждатимуть через брак їжі, бо вони могли долати шлях до звільнення, підтримуючи життя плодами, що ростуть у джунґлях як прасад Верховного Господа.

Сильніша жива істота визискує слабкішу    —    такий природний закон існування; в кожнім царстві живих істот тривають спроби поглинути слабкішого. Припинити це якимись штучними засобами, доки ми живемо у матеріальному світі, неможливо; це вийде тільки якщо істота практикує за відповідними приписами духовне життя і так пробуджує в собі духовну свідомість. Реґулівні засади духовного життя, однак, не дозволяють людині забивати слабкіших тварин і разом з тим повчати інших мирно співіснувати. Якщо людина не хоче мирно співіснувати з тваринами, то якого миру можна сподіватися в людському суспільстві? Тому сліпі проводарі суспільства мусять насамперед осягнути Верховну Істоту, а вже тоді намагатися встановити на землі царство Бога. Якщо в розумі людей всього світу не пробудити свідомости Бога, царство Бога, чи Рама-радж’ю, створити не вийде.

Верховний Господь Бог-Особа є один, і іншого такого немає, однак Він проявляє Себе через різноманітні енерґії, бо з самої Своєї природи Він повний вічного блаженства. Живі істоти є проявом Його межової енерґії і якісно єдині з Господом. Як у зовнішній і внутрішній енерґіях Господа, так і поза ними існує безліч істот. Духовний світ є виявом внутрішньої енерґії Господа, і тому живі істоти у внутрішній енерґії якісно єдині з Господом і вільні від скверни зовнішньої енерґії. А жива істота у матеріальному світі, хоча вона і єдина з Господом якісно, покрита скверною цього світу і проявляє свою природу спотворено, через що відчуває так звані щастя й нещастя цього світу. Всі ці відчуття минущі і не здатні заторкнути духовну душу. Істота відчуває такі «щастя» й «нещастя» лише тому, що забула за свою сутність, якісно таку саму, як у Господа. Однак Господь Сам постійно допомагає їй зсередини й ззовні, даючи падшій живій істоті провід, аби вона могла виправитись. Зсередини Він поправляє бажання істоти як локалізована Параматма, а ззовні поправляє її діяльність через Свої проявлення    —    духовного вчителя та явлені писання. Тому людині слід звернути погляд до Господа; не треба піддаватися так званим щастю та нещастю, натомість слід старатися допомогти Господеві в Його зусиллях ззовні направляти падші душі на правильний шлях. Стати духовним учителем можливо тільки з Його наказу, і це означає співпрацювати з Господом. Людина не має права ставати духовним вчителем заради власної користи чи матеріальних здобутків, щоб робити з цього бізнес і заробляти тим на прожиття. Істинні духовні вчителі звертають погляд до Верховного Господа і співпрацюють з Ним, виявляючи свою якісну тотожність з Господом, тимчасом як ті, що забули Господа,    —    це Його спотворені відображення. Тож Нарада порадив Юдгіштгірі Махараджі заховувати спокій за так званих щастя-нещастя і натомість звертати погляд тільки на Господа, допомагаючи Йому виконувати місію, з якою Він прийшов у цей світ. Такий був найперший обов’язок Юдгіштгіри.

Існує два типи людей    —    заздрісні і покірливі. Верховний Господь один, і Він отець усіх живих істот, а тому заздрісні живі істоти    —    також Його сини, однак їх називають асурами. А тих живих істот, які коряться верховному батькові, звуть деватами, півбогами, тому що скверна матеріалістичного сприйняття життя їх не занечищує. Що ж до асур, то вони заздрять не лише Господеві, заперечуючи навіть саме Його існування, а й усім іншим істотам. Час від часу Господь звільняє світ від панування асурів і встановлює владу деват, як-оце Пандав. Тут заслуговує уваги, що Господь змальований у вірші як той, що прибрав подоби кали. Господь зовсім не загрозливий, Він    —    трансцендентна форма вічности, знання та блаженства. Його істинна подоба відкривається відданим, натомість невідданим Він являється у подобі кала-рупи, причинової форми. Асурам аж ніяк не до вподоби та причинова форма Господа, і тому вони вважають, що Господь не має форми, бо це дає їм відчуття безпеки і змогу думати, що Господь їх не знищить.

Господь сходить зі Своєї обителі (Крішналоки), найвищої планети духовного світу, щоб допомогти півбогам, що керують матеріальним світом, коли їх починають надто турбувати асури, що заздрять не тільки Господу, а й Його відданим. Ми вже зазначали, що зумовлені істоти потрапляють у матеріальне оточення за власним вибором, спонукувані сильним бажанням панувати над багатствами матеріального світу і вдавати з себе Господа всього, що вони тільки здатні сприйняти. Кожен підробляється під Бога. Між цими підробними «богами» триває гостре суперництво; їх прийнято називати асурами. Коли у світі стає надто багато асур, для відданих Господа він перетворюється на пекло. Як асури вбиваються в силу, люди, що від природи віддані Господу, а також Його чисті віддані та півбоги на вищих планетах починають молитися до Нього, прохаючи порятунку. Тоді Господь Сам сходить зі Своєї обителі чи посилає когось із Своїх відданих піднести людське, чи навіть тваринне, суспільство зі стану занепаду. Такий занепад може статися не лише в людському суспільстві, а й серед тварин, птахів чи інших живих істот, не минаючи й півбогів на вищих планетах. Щоб знищити асур Камсу, Джарасандгу, Шішупалу та інших, Господь Шрі Крішна прийшов на Землю Сам. За правління Махараджі Юдгіштгіри Господь вбив майже всіх тих асур. Тепер Він чекав тільки кінця Своєї династії, Яду-вамші, яка з’явилася у цей світ з Його волі. Він хотів забрати до Своєї вічної обителі усіх її представників перед тим, як Сам повернеться туди. Нарада, так само як перед тим Відура, не відкрив цареві, що рід Яду має ось-ось загинути, однак він натякнув цареві та його братам, щоб вони вже чекали на ці події та відхід Господа з цього світу.

Щоб розвіяти тугу Махараджі Юдгіштгіри, Нарада висвітлив події з філософського погляду, а далі став розповідати, що робитиме дядько Махараджі Юдгіштгіри у майбутньому, в яке Нарада мав силу прозирати. Отож він почав свій опис так.

ПОЯСНЕННЯ:
Система йоґи дає змогу механічними методами опанувати чуття та розум і переорієнтувати їх з матеріального на духовне. Цьому служать певні засоби, як-от сидячі пози, медитація, думки про духовне, керування потоками повітря в тілі і вхід у транс, в якому зорові відкривається Абсолютна Особа, Параматма. Все це    —    механічні засоби піднесення на духовний рівень, і до них так само належать певні реґулівні засади: тричі на день робити омовіння, постити скільки змога, сидіти на одному місці, зосереджуючи розум на духовному; так йоґ поступом звільняється від вішаї, матеріальних прагнень. Матеріальне існування означає повністю передатися на волю матеріальних прагнень, що є не більш як ілюзія. Дім, країна, родина, суспільство, діти, майно, справи    —    ось деякі з матеріальних речей, що вкривають духовну душу, атму. Система йоґи допомагає звільнитися від усіх цих ілюзій і врешті звернутися до Абсолютної Особи, Параматми. Матеріальні взаємини й освіта вчать нас зосереджуватися на минущому і тільки на ньому, тимчасом йоґа вчить нас цілковито забути все минуще. «Йоґа» сучасних «йоґів»    —    то якнайбільше набір магічних трюків; тих, хто не обізнаний з її справжнім призначенням, йога приваблює або цими показними речами, або ще як дешевий спосіб лікувати хвороби тіла. Насправді ж йоґа є методом, що дає змогу навчитися забути все, чим ми обтяжили себе у боротьбі за існування. Все своє життя Дгрітараштра одне що поліпшував становище своєї родини    —    то створюючи для синів зручні умови існування, то намагаючись відібрати в Пандав їхню власність на користь своїх дітей. Зазвичай з таких зусиль і складається життя зашкарублого матеріаліста, що не має поняття про духовну силу. Йому невтямки, що таке життя віддаляє його від раю і стягує до пекла. Дгрітараштра милістю свого молодшого брата Відури збагнув ілюзорність своїх старань. Завдяки просвітленню він зміг покинути дім і стати на шлях духовного усвідомлення. Шрі Нарададева просто провіщав, як він буде робити поступ у духовному житті, живучи в місці, освяченому водами небесної Ґанґи. Коли людина живиться самою водою, не вживаючи твердої їжі, це вважають за піст. Піст потрібний для розвитку духовного знання. За браком розуму дехто хоче зробитися йоґом, не дотримуючи ніяких реґулівних засад. Однак, не опанувавши навіть свого язика, йоґом зробитися неможливо. Йоґі та бгоґі    —    то дві протилежності. Бгоґі, тобто людині, що знає тільки розважатися, їсти й пити, йоґом ні за що не стати, бо йоґові не дозволено їсти й пити без обмежень. Буде корисно взяти до уваги, що Дгрітараштра почав виконувати йоґу з того, що став живитись тільки водою, всівся спокійно у місці, насиченому духовністю, і занурився у думки про Господа Харі, Бога-Особу.

Шлях йоґи починається з підготовчих ступенів, що ними є асана, пранаяма, прат’яхара, дг’яна, дгарана та інші. Махараджа Дгрітараштра, виконуючи ці підготовчі дії, не міг не досягти успіху: адже він сидів у святому місці і старався зосередитися на єдиному об’єкті    —    на Верховному Богові-Особі (Харі). Так усі його чуття були залучені до служіння Господеві. Цей метод допомагає відданому одразу звільнитися від занечищення трьома матеріальними ґунами природи. Навіть найвища ґуна, матеріальна ґуна добра, тримає людину в матеріальному рабстві, а інші ґуни    —    страсти та невігластва    —    і поготів. Страсть і невігластво посилюють матеріалістичні нахили й прагнення матеріальної насолоди, а сильна хіть штовхає до накопичення багатства і боротьби за владу. Той, хто подолав у своєму розумі ці дві ниці схильності і вивищився до рівня добра, що його відзначає знання й доброчестя, все ще не здатний опанувати чуттів, а саме очей, язика, носа, вух та дотику. Однак той, хто віддається лотосовим стопам Господа Харі, як описано вище, може повністю вийти з-під впливу ґун матеріальної природи і втвердитись у служінні Господу. Отже, метод бгакті- йоґи безпосередньо залучає чуття до любовного служіння Господеві. Це втримує людину від матеріальної діяльности. Метод, яким досягають прат’яхари, тобто становища, за якого чуття повертають від матеріальної прив’язаности до любовного трансцендентного служіння Господеві, називається пранаяма, а його вершина    —    це самадгі, коли людина прагне всіма силами вдовольнити Верховного Господа Харі.

Прагнучи панувати над матеріальним світом і відмовляючись співпрацювати з Верховним Господом, жива істота злучається з сукупною цілістю матеріального світу, що має назву махат-таттва і з цієї махат-таттви розвиваються її оманне ототожнення з матеріальним світом, інтелект, розум і чуття. Саме вони й вкривають чисте духовне єство. Йоґа є методом самоусвідомлення, яким людина пізнає своє чисте єство і повертається до свого відначального становища, спочатку зануривши у махат-таттву п’ять грубих елементів і тонкі елементи    —    розум та інтелект. Звільнившись у такий спосіб з махат-таттви, людина має усвідомити, що якісно невідмінна від Наддуші, і тоді за допомогою чистого самосутнього інтелекту вийти за межі матеріального простору і зануритись у трансцендентне любовне служіння Господеві. Це    —    найвища досконалість розвитку духовної істоти, і милістю Відури й Господа Дгрітараштра досяг її. Господь дарував йому Свою ласку, давши у нагороду особисте спілкування з Відурою, і коли Дгрітараштра поклав Відурині настанови у життя, Господь допоміг йому досягти рівня найвищої досконалости.

Чистий відданий Господа не є жителем жодної планети матеріального неба, і він не відчуває зв’язку з матеріальними елементами. В нього немає того, що називають матеріальним тілом, бо його пронизує духовний потік волі Господа, і тому він вічно вільний від будь-якої скверни сукупної махат- таттви. Він завжди перебуває в духовному небі, якого досягає силою відданого служіння, пройшовши крізь семишаровий покров матеріального світу. Зумовлені душі існують під цим покровом, тимчасом як душа звільнена перебуває далеко за їхніми межами.

Засобами йоґи Дгрітараштра досяг рівня, на якому вже не існує наслідків матеріальної діяльности. Через вплив ґун матеріальної природи жертва опиняється у невгасимому вогні бажання насолоджуватися матерією, однак засобами йоґи тої оманної насолоди можна уникнути. Кожне чуття невгамовно шукає собі поживи, і тому зумовлена душа, яку вони шарпають з усіх боків, не має надії стало зосередитись ні на якій справі. Нарада порадив Махараджі Юдгіштгірі не турбувати свого дядька спробами повернути його додому, бо він уже піднявся понад потягом до будь- чого матеріального. Матеріальні якості природи (ґуни) діють на різні способи, однак понад матеріальними якостями існує духовна якість, і вона абсолютна. Нірґуна означає «без наслідків». Духовна якість та наслідки її впливу тотожні; тому, щоб відрізнити духовну якість від її матеріальних відповідників, її позначають словом нірґуна. Коли істота стає повністю непіддатлива дії матеріальних ґун природи, вона отримує можливість вступити до духовної сфери і змогу діяти під впливом духовних якостей, що називають відданим служінням, чи бгакті. Отже, бгакті    —    то нірґуна, що відкривається у безпосередніх стосунках з Абсолютом.

Своїм пророцтвом Нарада Муні хотів втримати Юдгіштгіру Махараджу від заміру піти до місця, де перебував його дядько, бо й після того, як Дгрітараштра містичною силою покине тіло, він не потребуватиме поховального обряду. Нарада Муні вказав, що його тіло саме згорить дощенту. Такий прояв містичної сили є вершиною досконалости йоґи. Йоґ здатний сам обрати час, коли йому покинути тіло, і піти на будь-яку планету, на своє бажання, перетворивши теперішнє тіло на попіл вогнем, який він сам запалює в тілі.

Ґандгарі була взірцем вірної дружини, супутниці життя свого чоловіка, а тому, побачивши, що її чоловік разом з хижею палає у вогні містичної йоґи, вона впала в розпач. Вона втратила сто синів, покинула дім і тут, у лісі, на власні очі побачила, як згорав у вогні її коханий чоловік. Тоді вона, відчувши, що лишилась сама-одна, ввійшла у вогонь, в якому горів її чоловік, щоб супроводжувати його і в смерті. Коли вірна дружина йде у вогонь, на якому спалюють тіло її чоловіка, це називається обрядом саті; для жінки виконати цей обряд є найвищою досконалістю. У пізніші часи цей обряд перетворився на огидний злочин, бо виконання його стали нав’язувати навіть тим жінкам, які того не хотіли. За цієї доби занепаду жодна жінка не на силі виконати саті з такою відданістю, як це робила Ґандгарі та інші жінки за минулих часів. Для вірної дружини, як оце Ґандгарі, розлука з чоловіком здавалась пекучішою за вогонь. Така жінка сама бажає виконати саті без ніякого злочинного примусу. А коли обряд виродився у формальність і жінку стали змушувати виконувати його силою, він перетворився на злочин, і тоді зайшла потреба прийняти закон на його заборону.

Провіщення Наради Муні застерігало Махараджу Юдгіштгіру не йти по овдовілу тітку.

Піднесена смерть брата вразила Відуру, бо Дгрітараштра прожив ціле життя затятим матеріалістом, але покинув світ як справжній йоґ. Зрозуміло, що він досяг бажаної мети життя єдино завдяки своєму братові Відурі. Тож Відура був радий дізнатися про гідну смерть брата. Однак він жалкував, що не зумів зробити з брата чистого відданого. Цього Відурі зробити не вдалося тому, що Дгрітараштра вороже ставився до Пандав, відданих Господа. Вчинити образу проти стіп вайшнави небезпечніше, ніж проти лотосових стіп Господа. Певно ж, ласка Відури до брата Дгрітараштри була з його боку виявом надзвичайної великодушности, бо Дгрітараштра прожив ціле життя повним матеріалістом. Певно, однак, і те, що здобути таку милість ще за цього життя залежало в кінцевім підсумку від волі Верховного Господа. Тому Дгрітараштра досяг лише звільнення, а вже досягти рівня відданого служіння може тільки той, хто багато разів піднімався до рівня звільнення. Смерть брата і невістки, зрозуміло, дуже засмутила Відуру. Розрадити його могла тільки подорож по місцях прощі. Тож Юдгіштгіра не мав змоги повернути й Відуру, єдиного з живих дядьків.

Шрі Нарададжі    —    вічний космічний мандрівник, що колись милістю Господа отримав духовне тіло. Він може подорожувати і матеріальним космосом, і духовним світом без ніяких обмежень і здатний миттєво досягати будь-якої планети у безмежному просторі. Ми вже оповідали, що за минулого життя він був сином служниці. Спілкуючись з чистими відданими, він зумів піднестися до становища, що дає йому змогу вічно подорожувати всесвітом без ніяких обмежень. Тому слід старатися йти стопами Наради Муні    —    а марні спроби досягти інших планет технічними засобами покинути. Махараджа Юдгіштгіра був праведний цар і завдяки тому часами мав нагоду бачити Нараду Муні; якщо хтось хотітиме бачити Нараду, він повинен передусім стати праведним і йти за його прикладом.