Народження імператора Парікшіта

ПОЯСНЕННЯ:
Мудреці, що зібралися в лісі Наймішаран’ї, запитали в Сути Ґосвамі про народження Махараджі Парікшіта. Але коли Сута Ґосвамі відповідав їм, принагідно було обговорене ще й інше: як син Дрони випустив брахмастру, як Арджуна покарав його, як молилася до Крішни цариця Кунті, як Пандави зібралися до смертного одра Бгішмадеви, молитви Бгішмадеви і, зрештою, від’їзд Господа до Двараки. Сута Ґосвамі розповів, як Крішна вступив у Двараку, як Він жив із шістнадцятьма тисячами цариць. Мудреці слухали ті оповіді з непослабною увагою, але тепер висловили бажання повернутися до тої теми, з якої почали, і Шаунака Ріші поставив відповідне запитання. Отже, Сута Ґосвамі повертається до оповіді про брахмастру    —    зброю, яку застосував Ашваттгама.

Цар Хастінапури (нині Делі), царював над цілим світом. Так було принаймні до часів сина Махараджі Парікшіта. Господь врятував Махараджу Парікшіта, коли той був ще в лоні матері, а тому Він, певно, міг би врятувати його й від передчасної смерти, яку наслав лихий син брахмани. Невдовзі по тому, як до влади прийшов Махараджа Парікшіт, почалася епоха Калі, і першою призвісткою майбутнього занепаду було те, що хлопчик-брахмана прокляв Махараджу Парікшіта, царя великої мудрости й відданости. Цар    —    це заступник безпорадних громадян, і від нього залежать їхній добробут, спокій та процвітання. На жаль, під впливом доби занепаду, Калі-юґи, нещасливий син брахмани прокляв неповинного Махараджу Парікшіта, і цар мусив за сім днів приготуватися до приходу смерти. Махараджа Парікшіт був особливо знаменитий тим, що його оберігав Вішну, отож коли син брахмани несправедливо прокляв Парікшіта, той міг би вдатись до Господа по ласку і порятунок, однак, бувши чистим відданим, він не схотів того робити. Чистий відданий ніколи не прохає в Господа особливої ласки для себе. Махараджа Парікшіт знав, що його проклято несправедливо,    —    це було відомо всім    —    а проте не хотів робити нічого на протидію прокляттю, бо знав і те, що почалася доба Калі, а разом з нею і занепад високообдарованої громади брахман. Парікшіт не хотів втручатися у природний плин подій; натомість він приготувався гідно й радісно зустріти смерть. Для того, щоб приготуватися до неї, йому пощастило мати принаймні сім днів. Парікшіт використав цей час якнайліпше, провівши його в спілкуванні з Шукадевою Ґосвамі, великим святим і відданим Господа.

Упродовж семи днів, що їх лишалося прожити Махараджі Парікшіту, Шукадева Ґосвамі передавав йому трансцендентне знання, а Махараджа Парікшіт слухав його з непослабною увагою, як і належить ревному учневі. І той, хто належним чином слухав «Шрімад-Бгаґаватам», і той, хто належним чином оповідав його,    —    обидва отримали користь рівною мірою. Благо в цьому випадку отримали обидва. В «Шрімад-Бгаґаватам» описано дев’ять методів відданого служіння. Коли людина вдається до хоча б кількох із них чи навіть до одного, це дає їй таке саме благо, як і коли вона вдається до всіх цих методів одночасно. Махараджа Парікшіт і Шукадева Ґосвамі вдались до перших двох з дев’яти методів: один слухав, а другий оповідав, і обидва підійшли до цього дуже серйозно. Завдяки тому обидва досягли успіху в своїх гідних хвали стараннях. Трансцендентного усвідомлення досягають саме так    —    через серйозне служіння й оспівування; інакше воно неможливе. За нинішньої доби Калі дуже популярне уявлення, що стосунки між духовним вчителем і учнем такі: духовний вчитель ніби впорскує в учня духовну силу через розряд електричного струму, який виробляє вчитель і який б’є учня так, що той непритомніє, а тимчасом вчитель, що вичерпав запас так званих духовних набутків, плаче. Така оманна пропаґанда вельми поширена в наші часи, і нещасні прості люди стають жертвою тої реклами. Нічого схожого на ці байки у стосунках між Шукадевою Ґосвамі та його великим учнем Махараджею Парікшітом ми не виявимо: мудрець віддано оповідав «Шрімад- Бгаґаватам», а цар належним чином слухав його. Царя не вдарило від духовного вчителя електричним струмом, і він не знепритомнів, коли отримав від нього знання. Отож, треба пильнувати не зловитися на рекламний гачок ошуканців, які удають із себе речників ведичного знання. Мудреці Наймішаран’ї слухали про Махараджу Парікшіта з глибокою шаною, тому що він отримав знання від Шукадеви Ґосвамі, уважно слухаючи його. Уважно слухати від істинного учителя    —    це єдиний спосіб набути трансцендентного знання, і у цій справі геть ні до чого вистави із зціленнями чи містичні чуда окультистів. Сам метод простий, однак бажаного результату можуть досягти тільки ті, хто щирий.

У вступі до цієї праці ми писали: «Людське суспільство потребує науки про Крішну, яка існує про добро усього стражденного людства, і тому ми просто прохаємо провідників усіх націй оволодіти нею задля власного, суспільного та загальносвітового добра». Що це насправді так, видно з прикладу Махараджі Юдгіштгіри, самого уособлення добра. В Індії люди мріють про Рама-радж’ю, адже Верховний Бог-Особа був ідеальним царем, та й усі інші царі й імператори Індії вершили долю світу, дбаючи за процвітання всіх живих істот, народжених на землі. Слово праджа̄х̣, вжите у вірші, має велике значення. Етимологічно це слово означає «той, хто народився». На землі існує багато видів живих істот    —    від жителів вод до досконалих людських істот, і всіх їх називають праджа̄х̣. Господа Брахму, творця цього всесвіту, називають праджапаті, бо він є пращуром усіх народжених істот. Отож слово праджа̄х̣ має смисл ширший, ніж йому надають нині. Цар відповідає за всі живі істоти    —    ті, що живуть у воді, за рослини, дерева, плазунів, птахів, звірів та людей. Кожна істота є невід’ємна частка Верховного Господа (Б.-ґ. 14.4), і на царя, що представляє Господа, покладений обов’язок усіляко захищати кожну з них. Не так діють президенти та диктатори нинішньої здеморалізованої системи правління: за нижчих тварин ніхто не дбає, а так званий захист надають тільки вищим тваринам. Насправді ж врядування державою    —    велика наука, і навчитися її може лише той, хто знає науку про Крішну. Опанувавши науку про Крішну, можна стати найдосконалішою в світі людиною, а якщо науки про Крішну не знати, то фахові навички й наукові ступені, здобуті в навчальних закладах, не мають ніякої цінности й змісту. Махараджа Юдгіштгіра досконало володів наукою про Крішну: у вірші сказано, що якостей голови держави він набув, весь час поглиблюючи свої знання з цієї науки, тобто весь час виконуючи віддане служіння Господеві. Подеколи батькове обходження з сином може здатися жорстоким, але то не означає, що батько не знає, яким він повинен бути. Батько завжди батько, бо думає тільки про добро для свого сина. Батько хоче, щоб його діти перевершили його в житті. Так і цар Махараджа Юдгіштгіра, саме уособлення добра, прагнув, щоб усі, хто перебував під його владою, і насамперед люди, тобто істоти з розвинутішою свідомістю, стали відданими Господа Крішни і завдяки тому отримали б змогу звільнитися від беззмістовности матеріального існування. «Все задля добра підданих»    —    таке було гасло Махараджі Юдгіштгіри, і, бувши уособленням добра, він чудово знав, що є для них справжнім добром. Саме це, а не чуттєва втіха, демонічний принцип ракшасі, було підвалиною його врядування. Махараджа Юдгіштгіра був ідеальний цар, і він нічого не прагнув для себе; а за чуттєву втіху не могло навіть ітися, бо всі чуття він повсякчас використовував у любовному служінні Верховному Господеві, яке обіймає і служіння окремим живим істотам, невід’ємним часткам цілого. Люди, котрі стараються служити невід’ємним часткам і водночас нехтують ціле, просто марнують свої час і сили; вони подібні до людини, що поливає водою листя дерева, не дбаючи про коріння. Якщо підливати коріння, це само собою прекрасно живить і листя, але лити воду лише на листя означає просто марнувати енерґію. Отож, Махараджа Юдгіштгіра завжди служив Господеві, і завдяки тому невід’ємним часткам Господа, живим істотам, за його врядування були забезпечені ідеальні умови в цьому житті й можливості для поступу в житті наступному. Ось таким має бути досконале врядування державою.

Зажити всесвітньої слави може тільки той, хто володіє неабияким багатством або робить щось надзвичайне. А про Махараджу Юдгіштгіру та його дії говорили навіть на вищих планетах: він був чудовий правитель, мав величезні маєтки, славетну дружину Драупаді, підтримку братів Бгіми й Арджуни та неподільну владу над цілим світом, що відомий як Джамбудвіпа. У цьому вірші дуже важливе слово лока̄х̣. Є багато вищих планет (лок), розсіяних як в матеріальному, так і в духовному небі. У «Бгаґавад-ґіті» (9.25) сказано, що їх можна досягти, якщо діяти в нинішньому житті належним чином. Силою на ті планети не потрапити. Жалюгідні обмежені вчені-матеріалісти та інженери, які винайшли космічні кораблі, що здатні подолати якихось кілька тисяч кілометрів, не дістануть туди доступу. За допомогою космічних кораблів досягти планет з вищим рівнем розвитку неможливо. Змогу вступити до тих щасливих планет отримують, виконуючи жертвопринесення і служіння. На тих, що грішать на кожнім кроці життя, чекає тільки деґрадація до тваринного рівня життя і чимдалі більше матеріальних страждань; за це йдеться у «Бгаґавад-ґіті» (16.19). Завдяки своїм добрим якостям та готовності до жертви Махараджа Юдгіштгіра був такий піднесений і шляхетний, що навіть жителі вищих небесних планет були готові прийняти його до свого кола як рівного.

Задоволення живій істоті в цьому світі можуть дати дві речі. Занурений у матеріальне знаходить задоволення тільки у чуттєвій втісі, а звільненому від зумовлености матеріальними ґунами дає задоволення тільки любовне служіння, скероване на задоволення Господа. Це означає, що за своєю природою жива істота є слуга, а не той, кому служать. Введена в оману зовнішньою енерґією, істота хибно вважає себе тим, кому служать, однак насправді то не їй служать    —    то служить вона, служить своїм чуттям, служить хтивості, пожадливості, гнівові, жадності, гордості, божевіллю й нетерпимості. Коли людина, здобувши духовне знання, стямлюється, вона починає усвідомлювати, що вона не пан над матеріальним світом, а слуга власних чуттів. Відтак істота вже просить у Господа служіння і, звільнившись від ілюзії матеріального «щастя», стає справді щаслива. Махараджа Юдгіштгіра належав до звільнених душ, а тому не тішився з того, що має неосяжне царство, добру дружину, покірливих братів, щасливих підданих і що світ за його врядування процвітає. Усі такі благословення сходять на чистого відданого самі, хоча він їх не прагне. Приклад, наведений тут, дуже точний: сказано, що голодного крім їжі не зможе задовольнити ніщо.

У матеріальному світі повно голодних живих істот. Цей голод    —    не на добру їжу, притулок чи чуттєву втіху. Це — голод на духовне. Тільки через невігластво люди вважають, що невдоволеність, притамана усім в цьому світі, є наслідком браку їжі, притулку, захищености та об’єктів чуттєвої втіхи. Таке сприйняття називається ілюзією. Жива істота помилково вважає свій голод на матеріальні речі за голод духовний. Але за браком розуму керівники суспільства не бачать, що голод відчувають такі люди, котрі мають усі матеріальні блага. Що ж це за голод і чого бракує людям? Насправді це голод на духовну їжу, духовний притулок, духовний захист та духовне чуттєве задоволення. Потамувати той голод можна тільки спілкуючись з Верховним Духом, Господом Шрі Крішною. І того, хто має ці духовні багатства, вже не ваблять так звані їжа, притулок, захист й чуттєва втіха матеріального світу, навіть коли вони, здавалося б, гідні небожителів. Тому в «Бгаґавад-ґіті» (8.16) Господь каже, що потамувати свій голод не вийде навіть на найвищій планеті всесвіту, Брахмалоці, на якій тривалість життя вимірюється мільйонами років за земним відліком часу. Цей голод вдасться потамувати лише здобувши безсмертя, а це можливо тільки в духовному небі, що незмірно вище за Брахмалоку, і лише у спілкуванні з Господом Мукундою    —    Господом, що дарує Своїм відданим трансцендентне щастя звільнення.

Звичайно після смерти істота на сім місяців входить у стан трансу. Відповідно до своїх дій вона отримує змогу увійти через батькове сім’я в лоно певної матері і розвиває тіло, якого прагнула. Так діє закон, за яким істота народжується в тілі, що відповідає її минулій діяльності. Пробудившись з того трансу, істота починає відчувати муки ув’язнення в тісняві материнського лона і тому прагне на волю; інколи, у щасливім випадку, вона молиться до Господа про звільнення. В Махараджу Парікшіта, коли той був у лоні матері, Ашваттгама випустив брахмастру, і Парікшіта став обпікати її нестерпний жар. Але Парікшіт був відданий Господа, і тому Господь через Свою всемогутню енерґію одразу Сам з’явився в лоні, і дитина побачила, що хтось прийшов врятувати її. Маленький Парікшіт, за вдачею великий воїн, навіть у такому безпорадному стані стійко зносив нестерпний жар. Саме тому у вірші вжите слово вı̄рах̣.

У «Брахма-самхіті» (розділ 5) сказано, що Верховний Господь Ґовінда Своєю повною часткою входить у сферу всесвіту і поширює Себе як Параматма (Наддуша) не лише в серце кожної живої істоти, а й у кожен атом матеріальних елементів. Отож, Господь через Свою незбагненну енерґію проникає в усе. Щоб врятувати Свого улюбленого відданого Махараджу Парікшіта, Він увійшов і в лоно Уттари. У «Бгаґавад-ґіті» (9.31) Господь запевняє кожного, що Його відданий ніколи не загине. Ніхто не на силі вбити відданого Господа, бо його обороняє Він Сам, і так само нікому не врятувати людини, котру Господь хоче вбити. Господь всемогутній, і тому в Його волі і врятувати, і вбити.

Махараджі Парікшіту, Своєму відданому, що був у дуже невигідному становищі    —    в материнській утробі    —    Господь явився в такій подобі, яку Парікшіт міг сприйняти. Господь може стати більшим за тисячі усесвітів, а може стати меншим за атом. Він надзвичайно милостивий і являється обмеженій живій істоті таким, яким вона здатна Його бачити. Господь безмежний    —    наші обмежені мірки до Нього незастосовні. Він може стати більшим, ніж нам під силу подумати, а може стати меншим, ніж нам під силу уявити. Однак за будь-яких обставин Він лишається тим самим всемогутнім Господом. Ніякої різниці між Вішну завбільшки з палець в лоні Уттари та найдовершенішим Нараяною у Вайкунтга-дгамі, царстві Бога, де Він перебуває у Своїй відначальній формі, немає. Він приймає форму арча-віґрахи (Божества на поклоніння), щоб приймати служіння від Своїх відданих, котрі не здатні служити Йому в інший спосіб. Хоча матеріальними чуттями Його не осягнути, милістю арча-віґрахи, Його форми, створеної з матеріальних елементів, віддані в матеріальному світі можуть легко наблизитись до Господа. Тож арча- віґраха    —    це цілковито духовна форма Господа, яку мають змогу сприймати матеріалістичні віддані. Арча-віґраху Господа ні в якому разі не слід вважати за матеріальну. Коли йдеться за Господа, в Ньому не існує різниці між матерією та духом, хоча зумовлена істота сприймає їх як дві протилежні сутності. Для Господа існує тільки духовне буття, і так само тільки духовне буття існує для Його чистого відданого, зв’язаного з Господом близькими стосунками.

Маленький Парікшіт бачив не просто живу істоту з тих, що обмежені часом і простором. Між Господом та індивідуальною живою істотою    —    величезна різниця. У цьому вірші вказано, що Господь є верховна жива істота, яку не обмежують час і простір. Усі решта живі істоти обмежені часом і простором. І хоча жива істота має такі самі якості, що і Господь, з погляду кількісного вмісту тих якостей різниця між Верховною Душею та звичайною індивідуальною душею надзвичайно велика. У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що і живі істоти, і Верховна Істота є всепроникаючі (йена сарвам ідам̇ татам), однак між відповідними рівнями їхньої всепроникливости існує відмінність. Звичайна жива істота, чи душа, може бути всепроникаюча в рамках свого обмеженого тіла, натомість верховна жива істота проникає скрізь, у все і завжди. Звичайна жива істота за допомогою своєї всепроникливости поширити свого впливу на іншу звичайну істоту не здатна    —    а Верховна Наддуша, Бог-Особа, має безмежну здатність поширювати Свій вплив скрізь, завжди і на всі живі істоти. Бог-Особа    —    всепроникаючий, Його не обмежують ні час, ні простір, а тому Він на силі з’явитися навіть у лоні матері маленького Парікшіта. У вірші Його названо захисником праведних. Кожен, хто віддався Всевишньому, є праведний, і Господь за будь-яких обставин надає Йому Свій особливий захист. Непрямо Господь захищає і неправедних: через дію Своєї зовнішньої енерґії Він очищає їх від гріхів. У вірші про Господа сказано, що Він вдягнений у десять сторін світу; це означає, що на Ньому вбрання з десяти сторін, і зверху, і знизу теж. Він присутній скрізь і за Своєю волею може зникати й з’являтися де завгодно. Те, що Він зник з-перед очей маленького Парікшіта, не означає, що певного часу Він з’явився перед ним з якогось іншого місця. Він був там увесь час, навіть коли малий Парікшіт вже не бачив Його, Він і далі лишався там. Матеріальне покриття осяйного небесного склепіння теж нагадує лоно    —    лоно матері природи, і в це лоно примістив нас Господь, батько всіх живих істот. Він присутній скрізь, навіть у матеріальному лоні матері Дурґи, і ті, хто заслужили споглядати Господа, можуть побачити Його.

ПОЯСНЕННЯ:
Як видно із «Шрімад-Бгаґаватам», астрономічні обрахунки впливу зірок на живі істоти є не здогадами, а точною наукою. Закони природи тримають кожну живу істоту у своїй повній владі, так само як держава тримає у своїй владі громадян. Як діють державні закони, видно неозброєним оком; натомість закони матеріальної природи дуже тонкі для нашого сприйняття, і їхньої дії не сприйняти за допомогою грубих чуттів. У «Бгаґавад-ґіті» (3.9) сказано, що кожна наша дія тягне за собою певні наслідки, і пута цих дій та їхніх наслідків зв’язують нас. Наслідки дій не зв’язують тільки того, хто діє задля Яґ’ї (Вішну). Наші дії судять вищі авторитети, представники Господа: ми отримуємо тіла згідно з їхнім присудом, що відповідає нашій діяльності. Закони природи дуже тонкі: кожна частина нашого тіла перебуває під впливом певних зірок, і тіло, в якому жива істота діє, відбуваючи черговий термін ув’язнення, вона отримує відповідно до впливу небесних тіл. Отже, долю людини визначають за сузір’ями, під якими вона народилася, і досвідчені астрологи вміють скласти правильний гороскоп. Астрологія    —    велика наука, і те, що її нині використовують неправильно, ні в якому разі не применшує її ваги. Махараджа Парікшіт і навіть Сам Бог-Особа приходять на світ у час, коли сприятливі зірки розташовані саме як треба, і на тіло, народжене сприятливого часу, ці зірки роблять свій добрий вплив. Найсприятливіше зірки розташовуються, коли у матеріальний світ з’являється Господь. Ця подія має особливу назву    —    джаянті, і цим словом не слід зловживати, позначаючи будь-який інший випадок.

Махараджа Парікшіт був не лише славетний імператор-кшатрія, він    —    великий відданий Господа, і тому не могло бути так, щоб він народився несприятливого часу. Як для зустрічі шановної особи вибирають належне місце і час, так і для зустрічі такої особистости, як Махараджа Парікшіт, за якого особисто дбав Сам Верховний Господь, був визначений підхожий момент, коли для царя створювали сприятливий вплив усі добрі зірки. Отже, він уже народився для того, щоб увійти в історію як герой «Шрімад-Бгаґаватам». Змусити небесні тіла робити сприятливий вплив людині непідвладно    —    це влаштовує вища сила влади Верховного Господа. Звичайно, все робиться відповідно до добрих і лихих дій живої істоти. З цього зрозуміла важливість праведних дій: тільки доброчесна діяльність дає людині змогу отримати в майбутньому багатство, добру освіту і вроду. Створити передумови, які дадуть можливість скористатися з впливу сприятливих сузір’їв, найбільше допомагають самскари,які виконують послідовники санатана-дгарми, вічної природної діяльности людини, і тому ґарбгадгана-самскара,перший очисний обряд на зачаття дитини, що існує для вищих каст, кладе почин усім доброчесним діям і дає змогу виплекати в суспільстві клас добрих, праведних людей з розвиненим інтелектом. Мир і процвітання в суспільстві можливі тільки якщо суспільство буде складатися з доброчесних і поміркованих людей. А небажане, безумне населення, прив’язане до статевих втіх, тільки знищує спокій і перетворює світ на пекло.

Суспільство потребує класу брахман, людей добрих та мудрих, які вміють виконувати приписані для устрою варнашрама-дгарми очисні обряди. Без цих очисних обрядів доброго населення бути не може. У добу Калі люди за очисні обряди не знають, і тому населення складають шудри, ба й нижчі за них. Однак в цю епоху відродити ведичні способи очищення не вийде: немає ні можливостей, ні гідних брахман. Проте існує ще система панчаратріки, що призначена саме для нашої епохи. Система панчаратріки розрахована на шудр, а саме до цього класу в Калі-юґу слід зараховувати всіх людей. Цей очисний метод відповідає даній епосі й часові. Вдаватись до його очисних засобів дозволено тільки задля духовного піднесення і ні для яких інших цілей. Можливості духовного піднесення зовсім не залежать від того, високого походження людина чи низького.

Після очисного обряду ґарбгадгани влаштовують кілька інших самскар, як оце сімантоннаяна, садга-бгакшанам та інші, що їх усі виконують під час вагітности, а по народженні дитини першим очисним обрядом є джата-карма. Цей обряд і відправив належним чином Махараджа Юдгіштгіра за допомогою праведних і вчених брахман, серед яких були Дгаум’я, царський священик, і Кріпачар’я, що був не лише жрець, а й великий полководець. Щоб відправити обряд, Махараджа Юдгіштгіра запросив цих двох бездоганних вчених священиків, а також, на допомогу їм, інших гідних брахман. Отож усі самскари, очисні обряди, не є простою формальністю чи громадською урочистістю. Кожний такий обряд має практичне призначення, і його цілей досягають тільки якщо обряд відправляють досвідчені брахмани, як оце Дгаум’я та Кріпа. Але таких брахман у цю епоху не те що обмаль, а просто немає, і тому Ґосвамі вчили, що для духовного піднесення за нинішньої доби занепаду слід віддавати перевагу методам панчаратріки, а не ведичним очисним ритуалам.

Кріпачар’я    —    син великого Ріші Сардбана, він належить до роду Ґаутами. Відомо, що його народження було непередбаченим. Коли великий ріші Сардбан випадком побачив Джанападі, славетну куртизанку з райських планет, він двічі вивергнув сім’я. З того сімені одразу народилися двоє близнюків: з першої частини хлопчик, з другої    —    дівчинка. Хлопчика згодом стали називати Кріпою, а дівчинку    —    Кріпі. Махараджа Шантану підібрав дітей, коли полював у джунґлях. Виконавши усі належні очисні заходи, він виростив їх як брахман. Кріпачар’я став потім великим воєначальником, рівним Дроначар’ї, а його сестра пішла за Дроначар’ю заміж. Пізніше Кріпачар’я взяв участь у битві на Курукшетрі на боці Дурйодгани. Кріпачар’я був між тих, хто вбив Абгіман’ю, батька Махараджі Парікшіта, однак в родині Пандав його все одно поважали, бо він був великий брахмана, пара Дроначар’ї. Коли Пандави програли Дурйодгані в кості і були заслані до лісу, Дгрітараштра доручив Кріпачар’ї бути їхнім наставником. Після битви на Курукшетрі Кріпачар’я знову став членом царської ради, і коли народився Махараджа Парікшіт, його закликали декламувати сприятливі ведичні гімни, що мало забезпечити успіх церемонії народження. Перед своїм величним відходом у Гімалаї Махараджа Юдгіштгіра віддав Махараджу Парікшіта в науку до Кріпачар’ї і тоді покинув палац спокійний, знавши, що Кріпачар’я буде опікуватися Парікшітом як своїм учнем. Великі правителі, царі й імператори завжди діяли за проводом вчених брахман, як-от Кріпачар’я, і тому були гідними виконавцями покладених на них державних обов’язків.

Лише брахмани та санн’ясі вповноважені брати в домогосподарів милостиню. Брахмани виконують найвище служіння, якого людство потребує передусім, і тому під час різних самскар, головно з приводу народження, весілля й смерти, їх обдаровують. Колись милостиню щедро давали золотом, землею, селищами, конями, слонами й добрим збіжжям разом з усім потрібним для готування їжі. Отже, брахмани бідні не були. Навпаки, вони, мавши золото, землю, селища, коней, слонів і доволі збіжжя, не потребували заробляти собі на прожиття    —    єдиною їхньою турботою було трудитися задля добра всього суспільства.

Особливу вагу має слово тіртгавіт: цар добре знав, де і коли роздавати милостиню. Не слід жертвувати бездумно і аби кому. Шастри приписують давати милостиню особам духовно просвітленим і тому гідним цього. В жодній з шастр не знайти поради давати милостиню так званим дарідра-нараянам, з якими хибно ототожнюють Верховного Господа люди, що геть не гідні довіри. Та й як нещасний жебрак може розпорядитись щедрою милостинею    —    конями, слонами, землею та селищами? З усього сказаного видно, що люди найрозвинутішого інтелекту, брахмани, цілковито присвячували себе на служіння Господеві, і їх утримували належним чином, щоб вони не відволікалися думками про підтримання свого тіла. Цар та інші домогосподарі радо дбали за їхній всебічний добробут.

У шастрах сказано: доки дитину зв’язує з матір’ю пуповина, вважають, що в неї з матір’ю одне тіло, але скоро пуповину перетнуто і дитину відділено від матері, виконують очисний обряд джата-карма. Подивитися на новонароджену дитину приходять панівні півбоги й предки родини, і цю подію мають за особливо сприятливу, і тому під час неї ради духовного поступу суспільства роздають пожертви гідним людям.

Всемогутній і всепроникаючий Вішну (Господь Крішна) врятував дитя Парікшіта з двох причин. Першою причиною було те, що цей хлопчик був чистий відданий Господа і тому вже в лоні матері був бездоганний. Друга причина була, що Парікшіт залишився єдиним нащадком роду від Пуру, побожного предка праведного царя Юдгіштгіри. Господь хоче, щоб спадкоємність праведних царів не переривалась і щоб вони правили Землею від Його імені, забезпечуючи справжній поступ, мир і процвітання. Після битви на Курукшетрі з цілої великої царської родини в живих не лишилося жодного чоловіка аж до наступного після Махараджі Юдгіштгіри покоління, і продовжувати рід не було кому. Єдиним живим спадкоємцем роду був Махараджа Парікшіт, син Абгіман’ю    —    і він був приречений на загибель від нездоланної надприродної зброї, брахмастри, яку випустив Ашваттгама. Те, що в цьому вірші Господа Крішну змальовано як Вішну, також не випадково. Коли Господь Крішна, відначальний Бог-Особа, виступає в ролі оборонця чи нищителя, Він діє у Своєму аспекті Вішну. Господь Вішну    —    це повне поширення Господа Крішни. І Свою всепроникливість Господь проявляє за посередництвом цього Свого аспекту. Маленького Парікшіта у вірші названо бездоганним, тому що він    —    бездомісний відданий Господа. Такі віддані приходять на Землю єдино щоб виконати доручену їм від Господа місію. Господь прагне повернути зумовлені душі, що блукають матеріальним творінням, додому, до Бога, і тому допомагає їм    —    укладаючи трансцендентні писання, як оце Веди, та посилаючи до них місіонерів    —    святих і мудреців, а також духовного вчителя, що представляє Його Самого. Трансцендентні писання, посланці та представники Господа всі бездоганні, бо скверна матеріальних якостей не може їх навіть торкнутися. Коли їм загрожує загибель, Господь завжди захищає їх. Небезпека приходить з боку позбавлених розуму матеріалістів. Нищівна сила брахмастри, що її Ашваттгама випустив проти маленького Парікшіта, була певно надприродною, і протидіяти цій всепроникаючій зброї не могло ніщо в матеріальному світі. Але всемогутній Господь, що присутній скрізь    —    і всередині, і назовні,    —    Своєю всесильною енерґією знешкодив брахмастру. Він хотів врятувати Парікшіта, бо той був істинний слуга Господа і потомок іншого відданого, Махараджі Юдгіштгіри, якому Господь зі Своєї безпричинної ласки завжди був радий прислужитися.

Господь захищає всі живі істоти, бо Він є їхній верховний проводар. Гімни Вед підтверджують, що Господь    —    Верховна Особа серед інших осіб. Відмінність в тому, що одна жива істота, Бог-Особа, забезпечує всім потрібним усіх інших істот, і ті, хто пізнав Його, досягають вічної вмиротворености («Катга Упанішад»). Різним видам живих істот Господь надає захист і опіку через Свої різноманітні енерґії. Однак Своїх бездомісних відданих Господь захищає особисто. Тому Махараджа Парікшіт перебував під Його захистом від початку свого життя, ще бувши у материнському лоні. З того, що Господь так дбайливо захищав дитину, вже було знати, що з цієї дитини виросте першорядний відданий Господа, кому притаманні всі добрі якості.

Існує три рівні відданих: маха-бгаґавата, мадг’яма-адгікарі й каніштга-адгікарі. Тих, що ходять до Господнього храму і шанобливо поклоняються Божеству, але, не мавши достатніх знань з теології, не шанують відданих Господа, називають матеріалістичними відданими, або каніштга-адгікарі, відданими третього рівня. Дальший, другий, рівень    —    це віддані, що розвинули в собі щире бажання служити Господеві і тому дружать тільки з такими, як вони самі, відданими, приязно ставляться до відданих-початківців, а атеїстів уникають. А вже ті, хто бачить, що все перебуває в Господі та дане від Нього, а також розуміють вічний зв’язок усього з Господом, і для чийого зору тому не існує нічого опріч Господа,    —    це маха-бгаґавати, віддані Господа, що перебувають на найвищому рівні. Такі віддані Господа досконалі у всьому. В кожному відданому, що перебуває на будь-якому з цих рівнів, самі собою проявляються всі добрі якості, а відданий маха-бгаґавата, яким був Махараджа Парікшіт, напевно досконалий у всьому. У вірші брахмани назвали Махараджу Юдгіштгіру маха-бгаґою, тобто найщасливішим, тому що в його родині народився Махараджа Парікшіт. Родина, в якій народжується маха-бгаґавата, щаслива, бо коли в родині з’являється відданий найвищого рівня, цілий рід    —    нинішній і сто колін минулих та майбутніх    —    отримує звільнення милістю Господа, що в такий спосіб виказує шану до Свого улюбленого відданого. Отже, найбільше благо своїй родині робить людина, яка стає бездомісним відданим Господа.

Усі предки царя Юдгіштгіри були великі праведні царі, побожні і вкриті славою великих діянь. Це були святі на царському троні, і тому всі їхні піддані процвітали, були щасливі, доброчесні, ввічливі і володіли духовним знанням. Великі праведні царі виховувалися під проводом великих душ у строгості й повній відповідності до духовних настанов, і завдяки тому в царстві було багато святих, а ціла держава була щасливим краєм духовного життя. Махараджа Юдгіштгіра у всьому нагадував своїх славетних предків і сам, природно, прагнув, щоб цар, який заступить його на троні, був подібний до них. Для нього було великою радістю почути від вчених брахман, що за астрологічними обрахунками народжена дитина мала бути найвищого рівня Господнім відданим. Махараджа Юдгіштгіра ще хотів бути певним, що дитина йтиме стопами своїх великих предків. Отакою має бути справжня монархія. Правити державою повинен праведний цар, безстрашний відданий Господа, який був би уособленням страху для всіх, хто порушує спокій. Він повинен також лишити по собі спадкоємця, що був би здатний правити доброчесними громадянами так само вміло, як він. За сучасного стану справ у демократичних країнах усе суспільство складають падші люди рівня шудр, ба й нижчі від них, а уряд очолює представник тих шудр, позбавлений навіть уявлення, які якості за писаннями слід виховати в собі людині, щоб мати право посідати адміністративну посаду. Тому атмосфера просякнута хтивістю та жадобою    —    виявами якостей, що притаманні шудрам. Не минає дня, щоб такі правителі не сварилися між собою. Через егоїстичні мотиви різних партій та угруповань раз по раз один кабінет міністрів приходить на зміну іншому. Кожне прагне користуватися державними коштами до останнього віддиху. Ніхто не зрікається урядових посад сам    —    хіба що його змушують зробити це. Яке благо здатні зробити такі ниці люди для народу? Внаслідку скрізь панує продажність, інтриґи й лицемірство. Тож, перш як отримати право обійняти якусь з посад, треба навчитися з «Шрімад-Бгаґаватам», якими мають бути справжні проводарі суспільства.

ПОЯСНЕННЯ: Праджа̄ означає «жива істота, що народилася в матеріальному світі». Насправді жива істота не народжується і не вмирає, але якщо вона покидає служити Господеві, бажаючи панувати над матеріальною природою, вона отримує тіло, в якому має змогу задовольняти свої матеріальні бажання. Задовольняючи свої бажання, істота стає зумовлена законами матеріальної природи, і відтак вона відповідно до своєї діяльности переходить з одного матеріального тіла до іншого. Жива істота мандрує з одного тіла в інше 8 400 000 видами життя. Але що вона є невід’ємна частка Господа, Господь не лише забезпечує її всім потрібним для життя, а й піклується про неї особисто через Своїх представників, праведних царів. Праведні царі піклуються про всіх праджа̄, живих істот, щоб ті мали змогу жити і відбути свій термін ув’язнення в даному тілі до кінця. Махараджа Парікшіт був справді взірцем праведного царя: коли, об’їжджаючи своє царство, він побачив нещасну корову, яку збирався вбити уособлений Калі, цар одразу схопив його і визначив йому покарання як убивці. Це показує, що праведні правителі захищали навіть тварин, причому вони робили це не з сентиментальности, а тому, що розуміли: кожний народжений в матеріальному світі має право на життя. Таке розуміння прищеплюють ведичні писання, і його мали всі праведні царі    —    від царя Сонця до царя нашої планети. Веди вивчають і на вищих планетах. У «Бгаґавад-ґіті» (4.1) є згадка про те, що Господь навчав духовної науки бога Сонця Вівасвана. Ці повчання передавали далі учнівською послідовністю: бог Сонця передав знання своєму синові Ману, Ману    —     Махараджі Ікшваку. Впродовж дня Брахми один одного змінюють чотирнадцять Ману, і в даному випадку йдеться за сьомого Ману, одного з праджапаті (тих, хто продовжують населення світу). Цього Ману, сина бога Сонця, звуть Вайвасвата Ману. Він мав десятеро синів, одним з яких був Махараджа Ікшваку. Махараджа Ікшваку навчився бгакті-йоґи, як її подано у «Бгаґавад-ґіті», від свого батька Ману, а той отримав знання від свого батька, бога Сонця. Від Махараджі Ікшваку «Бгаґавад-ґіту» передавали учнівською послідовністю далі, проте з плином часу через людську недбалість послідовність перервалася, і тому постала потреба знов дати це знання, цього разу Арджуні на полі битви Курукшетра. Отож Веди існують від створення матеріального світу, і тому ці писання називають апаурушея («те, що створила не людина»). Ведичне знання повідав Господь, і першим почув цю науку Брахма, першостворена жива істота всесвіту.

Махараджа Ікшваку. Один з синів Вайвасвати Ману. Він мав сто синів. Махараджа Ікшваку заборонив вживати в їжу м’ясо. По смерті Махараджі Ікшваку на трон сів Шашада, його син.

Ману. Той Ману, що за нього у вірші згадано як за батька Ікшваку, є сьомий Ману, ім’я його    —    Вайвасвата Ману. Він син бога Сонця Вівасвана, кому Господь Крішна виклав «Бгаґавад-ґіту» перше, ніж Арджуні. Всі люди є нащадками Ману. Вайвасвата Ману мав десятеро синів, що звалися Ікшваку, Набгаґа, Дгрішта, Шар’яті, Наріш’янта, На̄бга̄ґа, Дішта, Каруша, Прішадга й Васуман. Саме на початку царювання Вайвасвати Ману Господь приходив у втіленні Матс’я (велетенської риби). Вайвасвата Ману отримав від свого батька Вівасвана, бога Сонця, засади науки «Бгаґавад-ґіти» і потім передав те саме знання своєму синові, Махараджі Ікшваку. Бог Сонця навчив Ману науки відданого служіння на початку Трета-юґи, а Ману своєю чергою задля добра людства навчив цієї науки Ікшваку.

Господь Рама. В одному зі Своїх втілень Верховний Бог- Особа прийшов як Шрі Рама, син Свого чистого відданого Махараджі Дашаратги, царя Айодг’ї. Господь Рама прийшов разом зі Своїми повними частками, що всі з’явилися як Його молодші брати. Господь прийшов у Трета-юґу, у місяці чайтра, на дев’ятий день прибутного місяця, щоб, як завжди, відновити засади релігії й знищити тих, хто порушує спокій. Ще хлопчиком Шрі Рама допоміг великому мудрецю Вішвамітрі, вбивши Субаху і провчивши відьму Марічу, що заважала мудрецям виконувати їхні щоденні обов’язки. Брахмани та кшатрії мають співпрацювати задля загального добра. Мудреці-брахмани стараються просвітлювати людей, даючи їм досконале знання, а кшатрії покликані їх захищати. Господь Рамачандра    —    це ідеальний цар, взірець того, як треба плекати й берегти найвищу культуру людства, брахман’я-дгарму. Господь насамперед піклується про корів і брахман, забезпечуючи цим процвітання світу. Через Вішвамітру Господь Рама дав панівним півбогам могутню зброю проти демонів. Він був на жертвопринесенні лука, що влаштував цар Джанака. Зламавши нездоланний лук Шіви, Господь здобув руку Сітадеві, дочки Махараджі Джанаки.

За якийсь час по одруженні Він, підкорившись наказові свого батька, Махараджі Дашаратги, пішов на чотирнадцять років у вигнання в ліс. Щоб допомогти правителям-півбогам, Він вбив чотирнадцять тисяч демонів. Внаслідок підступів демонів Равана викрав Його дружину Сітадеві. Подружившись із Суґрівою, Господь допоміг йому вбити Валі, Суґрівиного брата. За допомогою Господа Рами Суґріва став царем Ванар (племені ґорил). Господь навів через Індійський океан міст з кам’яних брил, що плавали на поверхні води, і ним дістався Ланки, царства того самого Равани, що викрав Сіту. Господь вбив Равану і посадив на трон Ланки Вібгішану, Раваниного брата. Хоча Вібгішана був демоном, і братом Равани, Господь благословив його безсмертям. Коли минули чотирнадцять років, Господь, вирішивши справу з Ланкою, на зробленому з квітів літакові повернувся до Свого царства Айодг’ї. Він наказав Своєму братові Шатруґні напасти на Лаванасуру, що правив царством Матгура, і демон був вбитий. Господь Рама здійснив десять жертвопринесень ашвамедга. Він зникнув з-перед очей світу під час омовіння у річці Шараю. Історію діянь Господа Рамачандри в цьому світі містить великий епос «Рамаяна». Автор істинної «Рамаяни»    —    славетний поет Валмікі.

Цар здобуває славу, роздаючи милостиню, відправляючи яґ’ї, захищаючи тих, хто йому віддався й іншими такими діями. Захищати тих, хто здався на його милість, складає гордість царя-кшатрії. Такий дух називають ішвара- бгавою, реальною силою взяти під захист тих, на чиєму боці справедливість. У «Бгаґавад-ґіті» Господь закликає живі істоти віддатися Йому і Своєю чергою обіцяє захищати їх. Господь всемогутній і вірний Своєму слову, тому Він захищає усіх Своїх відданих за будь-яких обставин. Цар, представник Господа, обов’язково повинен мати це прагнення будь-якою ціною захистити впокорені йому душі.

Махараджа Шібі, цар Ушінари, був близький друг Махараджі Яяті, що зміг піти разом з Махараджею Шібі на райські планети. Махараджа Шібі знав, на яку саме райську планету перенесеться після смерти. Опис цієї планети поданий у «Махабгараті» («Аді-парва», 96.6–9). Махараджа Шібі був такий щедрий, що хотів віддати своє право ввійти до райського царства Яяті, однак Яяті жертви не прийняв. Яяті пішов на райські планети разом з великими ріші, Аштакою та іншими. Дорогою до небес Яяті на прохання ріші оповів їм усе про доброчесні діяння Шібі. Шібі став членом зібрання Ямараджі, божества, якому він поклонявся. «Бгаґавад-ґіта» стверджує, що той, хто поклоняється півбогам, йде на планети півбогів (йа̄нті дева-врата̄ дева̄н); тож Махараджа Шібі став супутником Ямараджі, великого авторитета вайшнав, на його планеті. На Землі Махараджа Шібі прославився як захисник тих, хто здався на його милість, і як щедрий жертводавець. Якось цар райських планет прибрав подоби птаха (орла), що полює на голубів, а Аґні, бог вогню, перекинувся голубом. Втікаючи від орла, голуб сховався на колінах в Махараджі Шібі. Орел, що полював на голуба, попрохав царя віддати йому здобич. Цар на відповідь запропонував нагодувати орла якимось іншим м’ясом, а голуба прохав не вбивати. Хижий птах ніяк не погоджувався на те, але в кінці кінців вони з царем дійшли згоди, домовившись, що замість голуба орел прийме м’ясо з тіла царя вагою, рівною вазі голуба. Цар почав відрізати шматки від свого тіла і клав їх на шальку терезів, на іншій шальці яких був голуб, але дивовижний голуб все переважував. Зрештою, щоб врівноважити терези, цар сам став на шальку. Тоді півбоги, цар райських планет та бог вогню, надзвичайно задоволені з Махараджі Шібі, відкрилися йому і благословили його. Деварші Нарада теж уславлював Махараджу Шібі за його великі діяння, і найбільше за щедрість і захист інших. Задля щастя людей у царстві Махараджа Шібі приніс у жертву власного сина. Отож маленький Парікшіт мав стати другим Шібі за щедрістю в милостині і за прагненням захищати інших.

Душ’янті Бгарата. Історія знає багато Бгарат, але найвідомішими з них є Бгарата, який був братом Господа Рами, інший Бгарата, син царя Рішабги, і ще один Бгарата    —    син Махараджі Душ’янти. Усі три Бгарати є відомими постатями в історії всесвіту. Планету Землю називають Бгарата, чи Бгарата-варша, за царем Бгаратою, сином Рішабги. Щодо цього, проте, є й інша думка: дехто вважає, що планету назвали Бгаратою тому, що на ній колись царював син Душ’янти. Що ж до нас, ми тримаємося думки, що назва Бгарата-варша закріпилася за Землею за правління Бгарати, який був сином царя Рішабги. До того Землю називали Ілавріта-варша, але відколи був коронований Бгарата, син Рішабги, її стали звати Бгарата-варша.

Втім, це ніскільки не применшує слави іншого славетного Бгарати, сина Махараджі Душ’янти. Цей Бгарата    —    син славетної красуні Шакунтали. Махараджа Душ’янта зустрів Шакунталу в лісі, і вони, покохавши одне одного, зачали Бгарату. Через прокляття Канви Муні Махараджа забув свою дружину Шакунталу, і Бгарату виростила в лісі мати. Ще в дитинстві Бгарата був таким могутнім, що часто займав у лісі лева чи слона і боровся з ними, як ото діти бавляться з котами та собаками. Через те, що юнак виріс сильний    —     набагато сильніший від сучасних Тарзанів,    —    ріші, що жили в лісі, прозвали його Сарвадамана, тобто «той, хто здатний підкорити своїй владі будь-кого». Про Махараджу Бгарату докладно розказано в «Аді-парві» «Махабгарати». Пандав, чи Куру, також подеколи називають Бгаратами, бо вони прийшли в роді від славетного Махараджі Бгарати, сина царя Душ’янти.

Історія знає двох Арджун. Один    —    то Картавір’я Арджуна, цар Хайхаї, а другий    —    то дід малого Парікшіта. Обидва Арджуни були славетні лучники, і маленькому Парікшіту провіщено, що він не поступатиметься ні тому, ні другому, а надто у битві. Нижче подана стисла оповідь про Пандаву Арджуну.

Пандава Арджуна. Великий герой «Бгаґавад-ґіти», кшатрія, син Махараджі Панду. Цариця Кунті мала силу прикликати будь-якого півбога; певного разу вона прикликала Індру, і від нього народився Арджуна. Отож Арджуна є повним поширенням царя райських планет Індри. Він народився у місяць пгалґуна (лютий-березень), і тому його ще називають Пгалґуні. Коли Кунті народила Арджуну, з неба пролунали віщування про його майбутню велич, а на церемонію з приводу його народження прибули найзначніші особистості з різних кінців усесвіту    —    півбоги, ґандгарви, Адіт’ї (що живуть на Сонці), Рудри, Васу, наґи, різні найшанованіші ріші (мудреці) і апсари(куртизанки з райських планет). Апсари тішили всіх райськими танцями і співом. Васудева, батько Господа Крішни і дядько Арджуни з боку матері, послав на урочистість свого представника, жерця Каш’япу, щоб той відправив для очищення Арджуни усі потрібні самскари, очисні обряди. На самскарі наречення імені були присутні ріші з Шаташрінґи. Арджуна мав чотири дружини: Драупаді, Субгадру, Чітранґаду й Улупі, і вони народили йому чотирьох синів    —    Шрутакірті, Абгіман’ю, Бабгрувахану й Іравана відповідно.

Коли Арджуна сягнув віку учнівства, його разом з іншими Пандавами й Куру віддали в науку до великого наставника Дроначар’ї. Але своїм завзяттям до науки Арджуна перевершив всіх, і ревність учня була дуже до серця Дроначар’ї. Визнавши Арджуну за найліпшого учня, Дроначар’я від щирого серця благословив улюбленика, щоб той досконало опанував воєнну науку. Арджуна був такий ревний учень, що тренувався стріляти з луку навіть уночі, і тому вчитель Дроначар’я постановив собі зробити з нього найліпшого лучника в світі. Арджуна чудово склав іспит зі стрільби по мішені, і Дроначар’я був ним надзвичайно задоволений. Члени царських родів у Маніпурі та Тріпурі є потомками Арджуниного сина Бабгрувахани.

Якось Арджуна врятував Дроначар’ю з пащі крокодила, і ачар’я на знак подяки подарував йому особливу зброю    —     брахмашірас. З Дроначар’єю ворогував Махараджа Друпада, і за те, що він образив ачар’ю, Арджуна взяв Друпаду в полон і привів до Дроначар’ї. Арджуна взяв в облогу місто Ахіччгатру, що належало Махараджі Друпаді, і, підкоривши його, віддав Дроначар’ї. Дроначар’я передав Арджуні секрет володіння зброєю брахмашірас і взяв з нього обіцянку, що він в разі потреби вдасться до неї навіть проти нього самого, якщо він буде битися проти Арджуни. Тими словами ачар’я провістив битву на Курукшетрі, в якій Дроначар’я бився на боці Арджуниного ворога.

Махараджа Друпада, дарма що Арджуна, б’ючись як представник свого вчителя Дроначар’ї, завдав йому поразки, постановив віддати свою дочку Драупаді за свого молодого супротивника. Однак його сподівання розбила фальшива звістка, ніби Арджуна через підступ Дурйодгани загинув у пожежі смоляного будинку. Тоді він влаштував для Драупаді церемонію особистого вибору нареченого, на якій руку дівчини мав здобути той, хто вцілить в око підвішеної до стелі рибини. Під цим крився розрахунок, бо зробити таке був на силі тільки Арджуна. Бажання Друпади виповнилося: він віддав свою дочку за Арджуну, і вона була цілком гідна свого нареченого. В той час за умовами угоди з Дурйодганою Арджуна з братами мусили жити невпізнаними, отож на церемонію, де Драупаді мала обрати собі нареченого, вони прийшли перебрані за брахман. Драупаді перед очима всіх присутніх царів надягла ґірлянду на бідного брахману, тим показавши, що він стане її паном, і аж тоді Шрі Крішна відкрив Баларамі, ким насправді є цей брахмана.

Улупі Арджуна вперше побачив у Харідварі (Хардварі). Ця дівчина з Наґалоки привабила його, і від їхнього союзу народився Іраван. Іншим разом Арджуна зустрів Чітранґаду, дочку царя Маніпури, і від неї в нього народився Бабгрувахана. Господь Шрі Крішна придумав, як Арджуні викрасти Субгадру, сестру Шрі Крішни, бо Баладева хотів віддати її за Дурйодгану. Юдгіштгіра підтримав Шрі Крішну, і тоді Арджуна викрав Субгадру і одружився з нею. Сином Субгадри був Абгіман’ю, батько Махараджі Парікшіта. Махараджа Парікшіт народився вже після його смерти.

Бог вогню, вдоволений Арджуною, що задля нього підпалив ліс Кгандаву, подарував йому особливу зброю. Коли Арджуна підпалив ліс Кгандаву, Індра розгнівався і, сприйнявши це як виклик, на чолі півбогів став на бій проти Арджуни. У сутичці з Індрою та півбогами Арджуна переміг, і Індрадева був змушений повернутися до свого райського царства ні з чим. Тоді ж Арджуна пообіцяв демону Майасурі, що візьме його під свій повний захист, і Майасура за це подарував йому цінну мушлю, славетну Девадатту. Індрадева, задоволений хоробрістю Арджуни, теж подарував йому багато цінної зброї.

Коли Махараджа Юдгіштгіра вже втратив надію мати нагоду подолати Джарасандгу, царя Маґадги, лише Арджуна підтримав Юдгіштгіру і разом із Бгімою і Господом Крішною вирушив до Маґадги, щоб убити Джарасандгу. Коли Арджуна, як заведено після коронації нового імператора, вирушив підкорювати владі Пандав інших царів світу, він завоював країну Келінда і підкорив її царя Бгаґадатту. Далі він пройшов країни Антаґірі, Улукапур та Модапур і підкорив їхніх правителів.

Також Арджуна накладав на себе суворі покути і за це отримав винагороду від Індрадеви. Випробувати силу Арджуни хотів і Господь Шіва. Якось, прибравши подоби дикуна, він перестрів Арджуну. Вони почали запекло битися, аж нарешті Господь Шіва, задоволений Арджуною, відкрився йому. Арджуна підніс до Господа Шіви смиренні молитви, і той, вдоволений, подарував йому зброю пашупата. Від різних півбогів Арджуна отримав багато різновидів могутньої зброї: від Ямараджі від дістав дандастру, від Варуни    —     пашастру , від Кувери, скарбника райського царства,    —     антардганастру. Індра запросив Арджуну до райського царства, на планету Індралока, що над Місяцем. Жителі планети щиро привітали Арджуну, і він удостоївся чести бути прийнятим у парламенті райського царства Індрадеви. По тому Арджуна зустрівся з самим Індрадевою, і той подарував йому свою зброю ваджру, а крім того навчив його воєнного мистецтва та науки музики, що відомі жителям райських планет. Насправді Індра був батьком Арджуни, і тому Індрі спало на думку влаштувати так, щоб Арджуну розважила відома небесна куртизанка Урваші, славетна красуня. Куртизанки райського царства дуже хтиві, а що Арджуна був найсильніший з-поміж людей, Урваші пристрасно бажала з’єднатися з ним. Вона прийшла до Арджуни в покій і відкрила йому своє бажання; однак він і тут підтвердив свою бездоганну вдачу: він заплющив очі і звернувся до Урваші як до матері роду Куру, тим віднісши її до одного ряду зі своїми матерями Кунті, Мадрі, а також Шачідеві, дружиною Індрадеви. Не отримавши бажаного, Урваші прокляла Арджуну й пішла. На райській планеті Арджуна також зустрівся з великим аскетом, славетним Ломашею, і молив його захищати Махараджу Юдгіштгіру.

Коли його двоюрідного брата Дурйодгану, що ворогував з ним, схопили ґандгарви, Арджуна хотів врятувати брата і попросив їх звільнити його. Ґандгарви відмовилися, тоді Арджуна став до бою з ними і таки звільнив Дурйодгану. Коли Пандави жили інкоґніто, він представився при дворі царя Вірати євнухом і найнявся вчити музики Уттару, майбутню невістку. При дворі Вірати його знали як Бріханналу. Граючи роль Бріханнали і залишаючись невпізнаним, він бився за Уттара, сина царя Вірати, і переміг у битві Кауравів. Його таємна зброя зберігалася в надійному сховку в дереві сомі, і з наказу Арджуни Уттар її звідти дістав. За якийсь час Арджуна та його брати відкрили Уттару, хто вони такі. Дроначар’ю повідомили, що Арджуна брав участь у битві між Куру та Віратами. Пізніше, на полі битви Курукшетра, Арджуна вбив багато великих полководців, серед них Карну та інших. Після битви на Курукшетрі він покарав Ашваттгаму, що вбив п’ятьох синів Драупаді. Після того всі брати Пандави прийшли до смертного одра Бгішмадеви.

Тільки завдяки Арджуні Господь на полі битви Курукшетра знов повідав філософію «Бгаґавад-ґіти». Дивовижні подвиги Арджуни на Курукшетрі яскраво описує «Махабгарата». А проте його син Бабгрувахана в Маніпурі зумів взяти над Арджуною гору, і Арджуна знепритомнів, однак Улупі його врятувала. Коли Господь Крішна пішов з цього світу, Арджуна приніс цю звістку Махараджеві Юдгіштгірі. А коли Арджуна відвідав Двараку, всі вдови Господа Крішни взялися виливати йому свій жаль, і тоді Арджуна привів їх до Васудеви і заспокоїв. Коли Васудева відійшов з цього світу, за відсутністю Крішни поховальний обряд над його тілом відправив саме Арджуна. Коли Арджуна віз Крішниних дружин до Індрапрастги, на нього напали, і він не зміг оборонити довірених його опіці жінок. Зрештою усі брати за порадою В’ясадеви пішли до Махапрастгани. Дорогою брати попрохали Арджуну викинути геть могутню зброю, що вже стала непотрібною, і він, погодившись, кинув її у воду.

Кажуть, що людина подібна до лева, якщо вона має велику силу і завзяття переслідувати ворога. Вдома треба бути ягням, а переслідуючи ворога    —    левом. Від лева, який переслідує жертву, нема порятунку, і так само голова держави має бути таким, щоб ворог не міг від нього сховатися. Гімалаї славляться своїми багатствами. В них є безліч печер, де можна жити, незліченні дерева з добрими плодами, які можна їсти, чисті струмки, з яких можна пити, і доволі трав та мінералів, щоб лікувати хвороби. Будь-хто, навіть не мавши ніяких матеріальних статків, може взяти притулок у великих Гімалаїв і отримувати від них усе потрібне для життя. Величні Гімалаї щедро обдаровують усіх, хто бере у них притулок: і матеріаліста, і шукача духовних цінностей. Але нині Земля не знає спокою від своїх насельників: люди почали випробовувати на її поверхні атомну зброю. Однак Земля зносить це і вибачає своїх мешканців, як мати вибачає малу дитину. Батьки завжди терпимі до дітей, хоч би які збитки ті чинили. В ідеалі цар посідає всі ці добрі якості, і маленькому Парікшіту провіщено, що він проявить ці якості повною мірою.

Врівноважений розум    —    це якість і Брахми, прабатька всіх живих істот, і Махараджі Юдгіштгіри. Шрідгара Свамі твердить, що слово «дід» стосується до Брахми, а Вішванатга Чакраварті зазначає, що «дід» в даному випадку стосується до самого Махараджі Юдгіштгіри. В будь-якому разі порівняння дуже вдале: адже і Брахма, і Махараджа Юдгіштгіра обидва є визнані представники Верховного Господа, і тому, трудячись задля добра усіх живих істот, обидва мають повсякчас зберігати врівноваженість. Кожна відповідальна особа на чолі держави мусить зносити найрізноманітніші нападки від тих самих людей, задля добра яких вона трудиться. Брахмаджі критикували навіть ґопі, найдовершеніші віддані Господа. Ґопі були незадоволені роботою Брахмаджі, бо Господь Брахма, творець усесвіту, створив повіки, які заважали їм дивитися на Господа Крішну. Їм несила було перечікувати мить, коли очі кліпали, бо в ту хвилю вони не бачили коханого Господа Крішну. То що тоді можна казати за інших людей, які від природи схильні ставитися критично до кожної дії відповідальної особи? Махараджі Юдгіштгірі теж часто доводилося долати перешкоди, що створювали його вороги, і він довів, що за будь-яких критичних обставин зберігає бездоганну рівновагу розуму. Тож обидва предки Махараджі Парікшіта можуть служити вдалими прикладами осіб, що не втрачають рівноваги розуму за будь-яких складних обставин.

Господь Шіва    —    славетний півбог, що обдаровує всіх, хоч би хто приходив прохати в нього. Тому його називають Ашутоша    —    «той, кого дуже просто власкавити». Крім того він має ще ім’я Бгутанатга, чи пан простого люду. Простий люд здебільшого схильний вшановувати Господа Шіву, тому Шіва щедро обдаровує всіх, не зважаючи на наслідки, до яких це може спричинитися. Велику шану до Господа Шіви мав Равана, і, без труду задовольнивши його, він набув такої могутности, що наважився кинути виклик владі Господа Рами. Зрозуміло, що у битві Равани з Рамою Господь Шіва Равані не допомагав, бо Рама    —    це Верховний Бог-Особа і повелитель Господа Шіви. Врікасурі Господь Шіва дав вельми ризиковане і небезпечне благословення. Ласкою Господа Шіви Врікасура набув можливости одним доторком розколювати будь-чию голову. Хоча цю силу йому дарував Господь Шіва, підлий Врікасура забажав випробувати її на голові самого Господа Шіви. Шіва був змушений вдатися по захист до Вішну, прохаючи оборонити його. Господь Вішну, напустивши на Врікасуру чари Своєї ілюзорної енерґії, попрохав, щоб той перевірив силу благословення на власній голові. Вчинивши так, нещасний сам себе знищив. Так світ врятувався від лиха, що його міг накоїти підступний шанувальник півбогів. Знаменно те, що Господь Шіва нікому ні в чому не відмовляє. Ось чому його, хоча подеколи він діє неправильно, вважають за найщедрішого.

Рама̄ — так називають богиню процвітання. Її притулок —      це Господь Вішну. Господь Вішну підтримує існування всіх живих істот. Існує безліч живих істот, і не лише на цій, а й на всіх інших сотнях тисяч планет, і кожна з них забезпечена усім потрібним, щоб жити і долати шлях до самоусвідомлення. Однак тим, хто йде шляхом задоволення чуттів, майа, ілюзорна енерґія, чинить перешкоди, які вони намагаються подолати за допомогою нездійсненних планів поліпшення матеріальних умов існування. Ці зусилля поліпшити умови існування приречені на крах, бо є простим виявом дії ілюзорної енерґії. На цьому шляху люди постійно шукають оманної ласки ілюзорної богині процвітання, але не розуміють того, що сама богиня процвітання може існувати тільки під захистом Вішну. Без Вішну богиня процвітання    —    це ілюзія. Отож замість шукати притулку безпосередньо в богині процвітання нам треба прохати притулку в Господа Вішну. Тільки Вішну та Його віддані здатні дати справжній захист. Махараджа Парікшіт сам перебував під захистом Вішну, а тому міг забезпечити зусебічний захист кожному, хто хотів бути його підданим.

Остання настанова Господа Шрі Крішни в «Бгаґавад-ґіті» проголошує, що людина має покинути все і піти за Господом. На жаль, немудрі люди, від котрих відвернулась удача, прийняти цієї піднесеної настанови Господа не хочуть. Але ті, котрим даний розум, одразу засвоюють цю піднесену настанову і так здобувають величезне благо. Людям без розуму не зрозуміти, що наші якості виховує оточення, в якому ми перебуваємо. Навіть у випадку з матеріальними предметами це так: якщо примістити якусь річ у вогонь, вона розжариться. Тому зв’язок з Верховним Богом-Особою дозволяє набути таких самих якостей, як у Господа. Ми вже з’ясовували, що завдяки близькому спілкуванню з Господом можна розвинути в собі до сімдесяти восьми відсотків Його божественних якостей. Виконувати вказівки Господа    —    це безпосередньо спілкуватися з Ним. Господь    —    не матеріальний об’єкт, і спілкування з Ним не вимагає Його особистої присутности. Господь присутній скрізь і завжди. Нема нічого неможливого в тому, щоб спілкуватися з Ним, просто додержуючи Його настанови: адже Господь тотожний Своїм настановам, і так само тотожний Він Своєму імені, славі, атрибутам, оточенню, бо все це    —    абсолютне знання. Махараджа Парікшіт спілкувався з Господом від часу, як перебував у лоні матері, і аж до останнього дня свого гідного життя, внаслідок чого набув усіх притаманних Господеві добрих якостей.

Рантідева. Цар з давніх часів, що жив ще до описаних у «Махабгараті» подій. Це на нього посилався Нарада Муні, коли напучував і повчав Санджаю (за що йдеться у «Махабгараті», «Дрона-парва» 67). Рантідева був великий цар; мавши широку натуру, він був дуже гостинним і щедро годував усіх. Хвалу щедрості й гостинності Махараджі Рантідеви підносив навіть Сам Господь Шрі Крішна. Напоївши Васіштгу Муні прохолодною водою, він отримав від нього благословення, завдяки якому піднісся на райську планету. Він забезпечував різних ріші плодами, коріннями й листям, і вони його благословляли, щоб збулися всі його бажання. Він, хоча народився кшатрією, ніколи в житті не їв м’яса. Він проявив особливу гостинність до Васіштги Муні і просто завдяки його благословенню піднісся на вищі планети. Рантідева    —    один з тих побожних царів, чиє ім’я прийнято згадувати вранці і ввечері.

Яяті. Великий імператор світу і прабатько всіх великих народів світу, що належать до аріїв та індоєвропейської сім’ї. Він    —    син Махараджі Нахуші, а імператором над світом він став, коли його старший брат досяг звільнення і зробився великим святим та містиком. Він правив світом впродовж кількох тисяч років і здійснив багато жертвопринесень та доброчесних діянь, що ввійшли в історію, дарма що в молодості Махараджа Яяті відзначався хіттю і був героєм багатьох романтичних історій. Він закохався в Деваяні, найулюбленішу дочку Шукрачар’ї, і вона хотіла вийти за Яяті заміж, але спочатку він відмовився одружитися з нею, бо Деваяні була дочка брахмани. В шастрах сказано, що побратися з дочкою брахмани може тільки брахмана. За тих часів люди дбали за те, щоб не народжувати на світ варна- санкари. Але Шукрачар’я вніс до закону, що забороняв такі шлюби, певні поправки і переконав імператора одружитися з Деваяні. Деваяні мала подружку на ім’я Шарміштга, і та дівчина також закохалася в Яяті і пішла до нього разом з Деваяні. Шукрачар’я заборонив імператорові Яяті кликати на своє ложе Шарміштгу, проте Яяті виконати тої настанови не зміг. Він потай став чоловіком і Шарміштги також і мав від неї кількох синів. Дізнавшись про це, Деваяні пішла до свого батька скаржитися. Яяті, дуже прив’язаний до Деваяні, пішов до дому свого тестя за нею. Коли Яяті прийшов туди, розгніваний Шукрачар’я прокляв його втратити чоловічу силу. Яяті став благати тестя, щоб той забрав прокляття назад, на що мудрець сказав Яяті попрохати в своїх синів чоловічу силу взамін за його старість та немічність. В Яяті було п’ятеро синів, двоє від Деваяні і троє від Шарміштги: 1) Яду, 2) Турвасу, 3) Друх’ю, 4) Ану і 5) Пуру, що стали засновниками п’яти славетних родів: 1) Яду, 2) яванів (турків), 3) Бгоджів, 4) млеччг (греків) та 5) Паурав. Нащадки цих родів розселилися цілим світом. Завдяки доброчесним вчинкам Яяті пішов на вищі планети, але впав звідти через те, що вихваляв себе і гудив інші великі душі. Після його падіння дочка з онуком подарували йому свій запас доброчесних дій, і за допомогою свого друга Шібі й онука він знову піднісся до райського царства і став членом зібрання при дворі Ямараджі, де перебуває і нині як відданий Ямараджі. Махараджа Яяті відправив більш як тисячу різних жертвопринесень, надзвичайно щедро роздавав милостиню і був дуже могутнім царем. Його царська влада поширювалась на цілий світ. Коли його непокоїла хіть, його найменший син погодився подарувати йому свою юність на цілих тисячу років. Зрештою Махараджа Яяті, розвинувши неприв’язаність до мирського життя, повернув юність своєму синові Пуру. Він хотів передати йому і своє царство, однак його вельможі та піддані заперечували проти цього. Та коли Яяті змалював їм високі якості Пуру, вони погодилися, щоб той став їхнім царем. Тоді імператор Яяті зрікся сімейного життя і пішов жити до лісу.

ПОЯСНЕННЯ: Балі Махараджа. Один з дванадцятьох авторитетів з науки відданого служіння Господеві. Балі Махараджа є значний авторитет з відданого служіння, бо, щоб задовольнити Господа, він пожертвував усім і навіть порвав стосунки зі своїм так званим духовним учителем, що утримував його від того, щоб беззастережно віддати все на служіння Господеві. Найвища досконалість релігії    —    це досягнути беззастережного і безпричинного відданого служіння Господеві, виконувати яке не могли б завадити жодні матеріальні обов’язки. Балі Махараджа постановив віддати все для задоволення Господа і не зважав ні на які перешкоди. Він    —    онук Прахлади Махараджі, іншого авторитета з відданого служіння Господеві. Історію Балі Махараджі та його стосунків з Вішну Ваманадевою описано у Восьмій пісні «Шрімад- Бгаґаватам» (глави 11–24).

Прахлада Махараджа. Досконалий відданий Господа Шрі Крішни (Вішну). Коли йому було тільки п’ять років, його батько Хіран’якашіпу жорстоко переслідував його за те, що він став бездомісним відданим Господа. Він був перший син Хіран’якашіпу, а його мати звали Каядгу. Прахлада Махараджа    —    істинний авторитет у відданім служінні Господеві. Його батька вбив Господь Нрісімхадева, і це свідчить про те, що навіть батько не може стати на перешкоді відданому служінню. Прахлада Махараджа мав четверо синів, і найстарший, Вірочана, був батьком Балі Махараджі, за якого йдеться в даному вірші. Історію Прахлади Махараджі оповідає Сьома пісня «Шрімад-Бгаґаватам».

Наймудрішою в світі людиною є відданий Господа. Мудрецем називають людину великого розуму, і в кожній галузі знання є свої мудреці. Отже, якщо цар чи голова держави не буде наймудріший, йому не вдасться панувати над усіма мудрими людьми держави. У царському роді Махараджі Юдгіштгіри всі без винятку царі були наймудрішими людьми своїх часів, і те саме провіщено Махараджі Парікшітові та його синові Махараджі Джанамеджаї, який на той час ще не народився на світ. Такі мудрі царі були здатні приборкувати вискочнів і викорінювати Калі, тобто винищувати тих, хто сіє ворожнечу. З дальших глав ми дізнаємось, як Махараджа Парікшіт хотів скарати на горло уособленого Калі, який замірявся вбити корову, уособлення миру та релігії. Ознаки Калі    —    це 1) вино, 2) жінки, 3) азартні ігри і 4) бойні. Мудрим правителям всіх держав треба навчитися в Махараджі Парікшіта підтримувати мир та добропорядність, упокорюючи самозванців та призвідників ворожнечі    —    тих, хто віддається п’янству, сексу поза шлюбом, азартним іграм та їсть м’ясо, яке постачає широко розгалужена мережа різниць, що працюють на повну потужність. За нинішньої доби, доби Калі, всі ці джерела ворожнечі перебувають під захистом державних законів. То як можна сподіватися в сучасному світі миру й добропорядности? Тому отці держав повинні помудрішати і взятись до відданого служіння Господеві, караючи порушників ладу і викорінюючи згадані вище паростки чвар і неспокою. Щоб багаття яскраво палало, треба сухих дров. Вогонь не розгориться, якщо дрова мокрі. Так само і в державі мир і добропорядність запанують тільки якщо правителі діятимуть на засадах, які встановили Махараджа Парікшіт та його послідовники.

Немає мови, щоб особа, прив’язана до матеріального, шукала притулку у лотосових стіп Господа. Прив’язаність до матеріального показує, що людина нічого не знає про трансцендентне щастя бути під Господнім захистом. Відродити на ділі стосунки з Господом, перебуваючи в матеріальному світі, дає змогу віддане служіння, а коли воно робиться зрілим, істота цілковито звільняється від усіх матеріальних прив’язаностей і стає гідна повернутися додому, до Бога. Махараджа Парікшіт, що мав надзвичайну прив’язаність до Господа ще від часу своєї появи в цьому тілі в лоні матері, завжди перебував під захистом Господа; тому попередження про те, що він помре рівно через сім днів внаслідок так званого прокляття хлопчика-брахмани, він сприйняв як благословення, що давало йому змогу підготуватися до повернення додому, до Бога. Господь завжди захищав Парікшіта, і тому, якби Парікшіт хотів, він би міг Господньою ласкою відвести від себе те прокляття; але замість того, щоб користатися з ласки Господа, він повернув лихе собі на користь. Впродовж семи днів Махараджа Парікшіт безперервно слухав авторитетний виклад «Шрімад-Бгаґаватам» і завдяки тому знайшов притулок лотосових стіп Господа.

Матеріальне знання    —    це невідання свого істинного «я». Філософія призначена на те, щоб шукати істину про власну сутність і про те, як усвідомити себе. Філософія без самоусвідомлення    —    це сухі розумування і марнування часу та сили. Істинне знання про сутність істоти дає «Шрімад-Бгаґаватам». Слухаючи «Шрімад-Бгаґаватам», можна звільнитися від прив’язаности до матеріального і вступити у царство, де немає страху. У матеріальному світі панує страх. Як в’язні у в’язниці, істоти в матеріальному світі завжди чогось бояться. У в’язниці встановлені правила і закони, яких не можна порушувати; порушення законів тільки подовжує термін ув’язнення. В матеріальному світі ми так само завжди живемо в обіймах страху. Цей стан страху називають неспокоєм. У матеріальному світі ніхто в жодному виді життя не знає спокою, байдуже, порушує він закони природи чи ні. Звільнення, мукті, означає свободу від усіх форм цього вічного неспокою у будь-якій формі. Досягти цього можна тільки якщо стан неспокою переміниться у відданість і служіння Господеві. «Шрімад-Бгаґаватам» дає змогу зробити предметом свого занепокоєння не матеріальне, а духовне, і відбувається це через спілкування з таким вченим філософом, яким був великий син Шрі В’ясадеви Шукадева Ґосвамі, що осягнув свою істинну сутність. Коли Махараджу Парікшіта попередили, що він скоро має померти, він зумів скористатися з того попередження належним чином: здобув товариство Шукадеви Ґосвамі і завдяки цьому досяг бажаної мети.

Існує також імітація цього процесу, коли «Шрімад-Бгаґаватам» оповідають наймані рецитувальники, а їхні немудрі слухачі гадають, що, слухаючи їх, звільняться з лабет матеріальних прив’язаностей і здобудуть життя, вільне від страху. Однак насправді така імітація слухання «Шрімад-Бгаґаватам» є просто пародією, і не треба ловитися на гачок таких вистав бгаґаватам саптаха, що їх влаштовують жадібні людці для того, щоб забезпечити собі можливість далі втішати свої матеріальної чуття.

Веди    —    це поістині скарбниця як матеріального, так і духовного знання. Але це знання призначене привести до досконалости в самоусвідомленні. Іншими словами, Веди скеровують цивілізовану людину у всіх сферах її діяльности. Людське життя надає нагоду позбутися матеріальних страждань, і тому ведична наука допомагає належно впорядковувати його, щоб вміти задовольняти матеріальні потреби і разом з цим прийти до духовного звільнення. Представників окремого класу розумних людей, котрі присвятили себе власне на вивчення Вед, називають віпрами, тобто тими, хто осягнув знання Вед. Веди містять відомості з різних галузей знання, серед яких і потрібні звичайній людині астрологія та наука про хвороби. Отож розумні люди, яких знають як брахман, вивчали різноманітні галузі ведичного знання, щоб правильно скеровувати суспільство. Вони вивчали навіть воєнну науку («Дганур-веду»), і серед віпр були вчителі й цієї науки, як оце Дроначар’я, Кріпачар’я та інші.

Вжите тут слово віпра має велику вагу. Значення слів брахмана та віпра збігаються не повністю. Віпри досвідчені у карма-канді, тобто у виконанні діяльности, призначеної дати виконавцеві бажані плоди, і вчать, як задовольняти матеріальні потреби суспільства. Натомість брахмани    —     це знавці духовної науки про трансцендентне. Цю галузь знання називають ґ’яна-канда, а ще вища за неї    —    упасана- канда. Упасана-канда вивершується відданим служінням Господу Вішну; коли брахмани сягають досконалости, їх називають вайшнавами. Поклоніння Вішну є поклонінням найвищого рівня. Найпіднесенішими з брахман є вайшнави, які цілком присвятили себе на трансцендентне любовне служіння Господеві. І «Шрімад-Бгаґаватам», подаючи науку відданого служіння, надзвичайно дорогий вайшнавам. На початку «Шрімад-Бгаґаватам» також пояснено, що він є зрілий плід ведичного знання і обговорює найвищі теми, що стоять понад трьома кандами    —    кармою, ґ’яною та упасаною.

Серед знавців карма-канди були джатака-віпри, добрі астрологи, що, просто роблячи обрахунки положення зірок на час народження дитини (лаґна), вміли передбачати її майбутнє. Такі досвідчені джатака-віпри були присутні й при народженні Махараджі Парікшіта. І дід Махараджі Парікшіта, Махараджа Юдгіштгіра, щедро винагородив їх золотом, землею, селищами, збіжжям, цінними речами та всім потрібним для життя, зокрема коровами. Віпри відіграють важливу роль у суспільній структурі, і Веди ставлять державі в обов’язок усебічно забезпечувати їх. Такі досвідчені віпри, на належному утриманні держави, мали змогу служити людському загалові безкоштовно, завдяки чому всі мали доступ до тої галузі ведичного знання.

Махараджа Парікшіт, до якого доля завжди була прихильна, побачив Господа ще у материнському лоні і відтоді ніколи не покидав думати про Нього. Якщо трансцендентна форма Господа закарбується в розумі, людина вже ніколи і ні за яких умов Господа не забуде. Від того часу, як Махараджа Парікшіт народився на світ, він пильно вдивлявся у кожного в пошуках того, кого побачив ще в материнському лоні. Але немає нікого, хто був би так само привабливий, як Господь, чи привабливіший за Нього, і тому Парікшіт ні в кому не міг пізнати особи, яку шукав. Але через те, що Парікшіт в кожному шукав Господа, Господь завжди був з ним, і так Махараджа Парікшіт виконував віддане служіння Господеві, повсякчас пам’ятаючи Його.

Шріла Джіва Ґосвамі у зв’язку з цим зазначає: кожна дитина, яка вже на початку життя отримала якесь уявлення про Господа, неодмінно стає великим Господнім відданим, як Махараджа Парікшіт. Можливо, комусь і не пощастить побачити Господа в лоні матері, як це випало Махараджі Парікшіту, однак і того, до кого доля не така ласкава, можуть зробити щасливим його батьки, якщо вони того прагнуть. Наочне свідоцтво того    —    моє життя. Мій батько, чистий відданий Господа, подарував мені, коли мені виповнилося чотири чи п’ять років, дві фігурки    —    Радгу й Крішну. Граючись, я разом з сестрою поклонявся цим Божествам, наслідуючи відправи у сусідньому храмі Радга-Ґовінди. Постійно відвідуючи цей храм і наслідуючи храмові відправи у своїх іграх з Божествами, я розвинув у собі природне почуття прив’язаности до Господа. Мій батько достосував до мого віку всі належні церемонії поклоніння і ввів їх у моє життя. Пізніше, під впливом іншого оточення у школі й коледжі, я на якийсь час перестав поклонятись Божествам. Але в юності, зустрівши свого духовного вчителя Шрі Шрімад Бгактісіддганту Сарасваті Ґосвамі Махараджу, я пригадав дитячі заняття і став поклонятися тим самим Божествам, що з ними грався дитиною, але вже за всіма правилами. Це тривало аж доки я розірвав зв’язки з сім’єю. Я щасливий, що мій великодушний батько дав мені перше уявлення про Бога, яке під керівництвом Його Божественної Милости з часом розвинулося у віддане служіння за всіма правилами. Махараджа Прахлада також вчив, що дитина має отримати уявлення про зв’язок з Богом, бо інакше вона може не скористатися із нагоди життя в людському тілі, життя особливо цінного, хоч, як і в інших тілах, тимчасового.

ПОЯСНЕННЯ: Брахмани та віпри мають право жити на державні кошти, а голові держави дозволено обкладати громадян податками та накладати на них штрафи. Битва на Курукшетрі вичерпала державну казну, а ніяких додаткових коштів, крім тих, що надходили з оподаткування та штрафів, не було. Ті кошти забезпечували тільки державний бюджет, і тому цар, не мавши надлишку грошей, почав думати, як здобути кошти на жертвопринесення коня з якихось інших джерел. Махараджа Юдгіштгіра хотів відправити жертвопринесення коня, щоб виконати вказівку Бгішмадеви.

ПОЯСНЕННЯ: Махараджа Марутта. Один з великих імператорів світу. Він царював над світом задовго до Махараджі Юдгіштгіри. Марутта    —    син Махараджі Авікшіта і великий відданий Ямараджі, сина бога Сонця. Його брат Самварта був жерцем, що ні на чому не поступався Бріхаспаті, вченому священикові півбогів. Колись цар виконав жертвопринесення Шанкара-яґ’ю, і Господь був такий задоволений жертвопринесенням, що радо передав у розпорядження царя золоту гору. Та золота гора стоїть десь у Гімалаях, і сучасні шукачі пригод можуть спробувати відшукати її. Махараджа Марутта був такий могутній імператор, що надвечір після кожного дня жертвопринесення його відвідували півбоги з інших планет    —    Індра, Чандра, Бріхаспаті. Через те, що він володів золотою горою, золота йому не бракувало. Балдахін над жертовним вівтарем у нього був із щирого золота. Щоб пришвидшити приготування страв на його щоденних жертвопринесеннях, запрошували деяких жителів Ваюлоки (повітряних планет). Зібрання півбогів на жертвопринесенні очолював Вішвадева.

Завжди діючи доброчесно, Махараджа Марутта зумів вигнати за межі свого царства усі хвороби. Його жертвопринесеннями були задоволені всі насельники вищих планет, в тому числі жителі Девалоки та Пітрілоки. Він щодня роздавав вченим брахманам у милостиню покрівці, сидіння, паланкіни та золото у значній кількості. Його щедрі пожертви і незліченні жертвопринесення завоювали йому постійну прихильність Індрадеви, царя райських планет, що був найвищою мірою задоволений ним і завжди бажав йому добра. Завдяки своїй праведній діяльності Махараджа Марутта усе життя лишався молодий і правив світом упродовж тисячі років в оточенні щасливих підданих, радників, законної дружини, синів і братів. Його схильність до доброчесної діяльности прославляв навіть Господь Шрі Крішна. Махараджа Марутта віддав свою єдину дочку за Махарші Анґіру і завдяки його благословенням піднісся у райське царство. Спочатку він хотів, щоб священиком на його жертвопринесеннях був велемудрий півбог Бріхаспаті, однак той відмовився, розваживши, що цар людина, земна істота. Це засмутило царя, але зрештою з поради Наради Муні він призначив на посаду головного священика жертвопринесень Самварту, і той впорався з обов’язками якнайліпше.

Успіх певних жертвопринесень повністю залежить від священика, що їх відправляє. За цієї доби будь-які жертвопринесення заборонені, бо серед так званих брахман, що не мають брахманічних якостей і присвоюють собі це ім’я лише на тій підставі, що є синами брахман, не залишилося жодного вченого жерця. Тому за доби Калі радять відправляти лише одне жертвопринесення    —    санкіртана-яґ’ю, що її запровадив Господь Шрі Чайтан’я Махапрабгу.

Махараджа Юдгіштгіра був ідеальний цар світу, славетний своєю праведністю, але однак після битви на Курукшетрі він відчував великий страх, бо вважав, що масове побоїще сталося єдино для того, щоб настановити його на трон. Тому він взяв на себе всю відповідальність за гріхи, скоєні в цій війні, і на покуту хотів виконати три жертвопринесення, в яких на вівтарі офірують коня. Такі жертвопринесення потребують величезних витрат. Навіть Махараджа Юдгіштгіра не міг обійтися своїм багатством    —    йому довелося взяти потрібне золото з куп, які лишилися по Махараджі Марутті та брахманах, що їм Махараджа Марутта давав милостиню золотом. Вченим брахманам було несила забрати з собою ті гори золота, і тому більшу частину з подарованого вони полишали. Махараджа Марутта теж не став підбирати купи золота, що його вже був віддав у милостиню. Крім того, золоті тарелі й інше начиння, що використовували у жертвопринесенні, викинули на сміття, і всі ті купи золота протягом тривалого часу лежали як нічиї, аж нарешті Махараджа Юдгіштгіра взяв їх на власні потреби. Господь Шрі Крішна порадив братам Махараджі Юдгіштгіри взяти те багатство, на яке ніхто не претендував і яке тому вважалося власністю царя. Найбільш вражає те, що жоден з підданих держави не брав покинутого золота на якісь свої виробничі проекти чи щось інше на зразок цього. З цього знати, що громадяни мали все потрібне для життя й були цілковито задоволені, а тому не мали схильности організовувати непотрібні виробничі підприємства задля того, щоб мати більше чуттєвого задоволення. Махараджа Юдгіштгіра теж узяв ті гори золота лише для жертвопринесення, прагнучи задовольнити Верховного Харі, Бога-Особу. А інакше він ніколи б не подумав забрати покинуте золото до державної скарбниці.

Дії Махараджі Юдгіштгіри повинні бути прикладом для всіх. Боячись наслідків гріхів, скоєних у битві, він прагнув здобути прихильність вишньої влади. З цього зрозуміло, що ми, виконуючи свої повсякденні обов’язки, теж несвідомо чинимо гріхи, і, щоб нейтралізувати наслідки тих ненавмисних злочинів, ми мусимо виконувати жертвопринесення, які приписують явлені писання. Господь каже у «Бгаґавад-ґіті»: йаджн̃а̄ртга̄т карман̣о ’нйатра локо ’йам̇ карма-бандганах̣—    щоб звільнитися від наслідків будь-яких протизаконних дій або навіть злочинів, що їх ми схильні несвідомо чинити, треба виконувати визначені в писаннях жертвопринесення. Якщо людина це робитиме, вона звільниться від наслідків усіх своїх гріхів. Натомість той, хто нехтує такою діяльністю і трудиться тільки задля себе і свого чуттєвого задоволення, мусить зазнавати всіляких нещасть, які приходять внаслідок гріховної діяльности. Отже, головна мета жертвопринесень    —    це задовольнити Харі, Верховну Особу. Самі способи жертвопринесень можуть бути різні    —    вони залежать від часу, місця та конкретних особистостей,    —    однак їхня мета будь-коли і за будь-яких обставин єдина    —    задовольнити Верховного Господа Харі. Ось що означає жити праведно, і це забезпечує мир і процвітання у всьому світі. Махараджа Юдгіштгіра, взірець праведного царя, діяв саме так.

Якщо навіть Махараджа Юдгіштгіра чинив якісь гріхи, керуючи державою та виконуючи свої щоденні обов’язки царя, для кого вбити людину чи тварину є законним правом, то важко навіть уявити ту силу гріхів, які чинить, свідомо чи несвідомо, непросвічена людина Калі-юґи, що зовсім не вміє робити жертвопринесення на вдоволення Верховного Господа. Тому в «Бгаґаватам» сказано, що найперший обов’язок людини     —     старатися вдовольняти Верховного Господа виконанням своїх фахових обов’язків (1.2.13).

Хай кожна людина будь-звідки, з будь-якої громади, касти чи будь-якого віросповідання виконує свої фахові обов’язки, але вона повинна згодитися виконувати й жертвопринесення, які радять писання для конкретного місця, часу і людей. Ведичні писання радять людям у Калі-юґу уславлювати Господа, без образ повторюючи святе ім’я Крішни (кı̄ртана̄д ева кр̣шн̣асйа мукта-сан̇ґах̣ парам̇ враджет). Це дасть змогу кожному звільнитися від наслідків усіх своїх гріхів і досягти найвищої досконалости життя, тобто повернутися додому, до Бога. У цьому величному творі ми це вже не раз обговорювали у різних главах, і найбільше у вступній частині, коли розповідали про життя Господа Шрі Чайтан’ї Махапрабгу, і тепер знову повторюємо те саме, прагнучи привести суспільство до миру і процвітання.

Господь прямо виголосив у «Бгаґавад-ґіті», як саме ми можемо Його задовольнити. Цей самий метод продемонстрував своїм життям й проповіддю Господь Шрі Чайтан’я Махапрабгу. У нинішню чорну епоху чвар та розбрату досконалий метод яґ’ї (жертвопринесення) для вдоволення Верховного Господа Харі (Бога-Особи, що звільняє нас від усіх нещасть матеріального існування)    —    це діяти за прикладом Господа Чайтан’ї Махапрабгу.

Навіть у дні процвітання й достатку Махараджа Юдгіштгіра мав збирати купи золота, щоб забезпечити для жертвопринесення коня все потрібне. Тож у дні нестатків і повного браку золота за таку яґ’ю годі й думати. Нині ми маємо гори паперу й обіцянок того, що з економічним поступом сучасної цивілізації цей папір буде забезпечений золотом, але нікому не приступно витрачати такі багатства, як колись Махараджа Юдгіштгіра    —    ні поодинці, ні громадою, ні навіть за підтримкою держави. Для цієї доби підходить метод, якого на підставі шастр навчав Господь Шрі Чайтан’я Махапрабгу. Цей метод не вимагає ніяких витрат і водночас на силі дати більше благо, ніж інші коштовні яґ’ї.

Було б помилкою приймати яґ’ю, на якій згідно з визначеними у Ведах правилами у жертву приносять коня чи корову, за вбивство тварин. Навпаки, тварини, принесені в жертву під час такої яґ’ї, завдяки трансцендентній силі ведичних гімнів омолоджуються і отримують нове життя; гімни, якщо правильно їх вимовляти, дають наслідки, які невтаємниченим важко навіть уявити. Всі ведичні мантри мають практичні результати, і доказом тому може служити омолодження тварин під час жертвопринесення.

За сучасної доби так званим брахманам, чи священикам, правильно рецитувати ведичні гімни не під силу. Не отримавши належного виховання, нащадки сімей двічінароджених вже не такі, як їхні предки, і тому їх вважають за шудр, тобто людей, що мають одне народження. Люди, народжені один раз, рецитувати ведичні гімни не здатні, а тому проказувати первинні гімни для них не має практичного смислу.

Щоб врятувати їх усіх, Господь Шрі Чайтан’я запровадив рух санкіртани, тобто яґ’ю, що служить усім практичним цілям. Тому людям сучасної доби настійно радять йти цим певним, визнаним шляхом.

Махараджа Юдгіштгіра запросив Господа Шрі Крішну наглядати за тим, як виконують яґ’ю, і Господь, щоб виконати наказ Свого старшого брата у перших, простежив, щоб яґ’ю відправляли двічінароджені брахмани. Народитися в родині брахман ще не означає бути здатним відправляти яґ’ї. Щоб стати двічінародженим, треба отримати належне виховання та посвяту від істинного ачар’ї. Нащадки брахман, які не мають другого народження, перебувають на одному рівні з шудрами, що вони мають одне народження, а тому брахма-бандгу, тобто нащадкам брахман без другого народження і належних якостей, не можна довіряти відправляти ніякі релігійні чи ведичні церемонії. Господеві Шрі Крішні доручили наглядати, щоб усе було влаштовано як слід, і досконалий Господь заради успіху яґ’ї подбав, щоб її відправляли істинні двічінароджені брахмани.