ШБ 2.6.21

ПОЯСНЕННЯ: У цьому вірші варте уваги слово віш́ван̇. Того, хто має вільний приступ до будь-якого поля діяльности, називають пуруша або кшетраґ’я. Ці два визначення, пуруша і кшетраґ’я, однаково пасують і до індивідуальної душі, і до Вишньої Душі, Господа. У «Бгаґавад-ґіті» це так пояснено:

Кшетра означає «місце», а того, хто знає дане місце, називають кшетраґ’я. Індивідуальна душа знає своє, обмежене, поле діяльности, проте Верховній Душі, Господу, відоме безмежне поле діяльности. Індивідуальна душа знає тільки свої думки, почуття і бажання, але Наддуші    —    Параматмі, верховному владиці, присутньому повсюдно,    —    відомі думки, почуття й бажання кожного. Тобто індивідуальна жива істота є дрібний господар своїх власних справ, тоді як Верховний Бог-Особа    —    це повелитель справ усіх і кожного, в минулому, теперішньому і майбутньому (веда̄хам̇ саматіта̄ні...). Тільки невіглас не розуміє цієї відмінности між Господом і живими істотами. Живі істоти, на противагу матерії, що не має свідомости, за своєю пізнавальною здібністю якісно рівні з Господом, проте живій істоті ніколи не зрівнятися з Ним у повноті знання про минуле, теперішнє і майбутнє.

Через те, що знання живої істоти часткове, вона іноді забуває, хто вона насправді. Проявляється це забуття у полі діяльности екапад-вібгуті, тобто в матеріальному світі, але у полі діяльности тріпад-вібгуті, у духовному світі Господа, забуття немає. Там живі істоти вільні від усілякої скверни, породженої з забуття. Матеріальне тіло уособлює грубу і тонку форми забуття, тому весь матеріальний світ називають авід’я, незнання, тоді як середовище духовного світу називають від’я, сповнене знання. Існують різні ступені авід’ї: вони мають назви дгарма, артга і мокша. Ідея мокші, або звільнення, що її висувають моністи і суть якої полягає у єднанні живих істот з Господом через остаточне злиття в одне ціле,    —    це найвищий ступінь розвитку матеріалізму, тобто того самого забуття. Знання про якісну єдність душі і Наддуші часткове і також змішане з невіглаством, бо, як зазначено вище, не враховує кількісної відмінности між душею і Наддушею. Індивідуальна душа ніколи не може зрівнятися з Господом у знанні, інакше вона не потрапляла б у стан забуття. Індивідуальні душі, тобто живі істоти, можуть впадати в забуття, а тому між ними й Господом є глибока відмінність, схожа на відмінність між частиною і цілим. Частина аж ніяк не може бути рівною цілому. Тому думка про абсолютну рівність живої істоти з Господом    —    також невігластво.

У полі незнання діяльність спрямована на те, щоб панувати над творінням. Тому кожен громадить матеріальні багатства, щоб стати паном у матеріальному світі. Через це в матеріальному світі завжди є чвари і розчарування, що є ознаками невігластва. Проте у полі знання діяльність виливається у віддане служіння Господу (бгакті). Тому у звільненому стані відданого служіння немає небезпеки осквернитись впливом невігластва або забуття (авід’ї). Господь володіє і полем незнання, і полем знання, а за живою істотою залишено вибір, у якому з двох світів вона воліє жити.