Говорячи про різні діяння Господа Крішни в ролі звичайної людини, Шукадева Ґосвамі розповів і про битву Ядавів з демоном на ім’я Шалва, що у певний спосіб здобув надзвичайний літак Саубгу. Цар Шалва був великий друг Шішупалі, і коли Шішупала вирушив до Рукміні, Шалва приєднався до весільного почту. В битві між воїнами династії Яду й царями, їхніми супротивниками, Шалва зазнав поразки, проте, не зважаючи на це, він пообіцяв перед усіма царями, що колись таки вигладить з лиця землі династію Яду. Від часу тої поразки його не полишала злоба проти Господа Крішни. Пообіцявши вбити Господа Крішну, Шалва довів, що він повний невіглас.

Назагал, щоб здійснити свої приховані плани, нерозумні демони звертаються до якогось півбога, до Господа Шіви, приміром. Так і Шалва, щоб здобути силу, припав до лотосових стіп Господа Шіви. Він охотою взяв на себе сувору аскезу — з’їдав щодня тільки жменю попелу. Господь Шіва, чоловік Парваті, завжди дуже милостивий і дуже скоро виявляє свою ласку до того, хто виконує суворі аскези йому на вдоволення. Шалва виконував свою аскезу протягом року, і нарешті, вдоволений, Господь Шіва дозволив йому прохати, чого він хоче.

Шалва попрохав у Господа Шіву подарувати йому літак, який був би такий могутній, що його не міг би знищити жоден півбог, демон, людина, ґандгарва, наґа чи навіть ракшаса. Більше того, він хотів, щоб той літак літав скрізь, куди він забагне його повести, і щоб Ядави тремтіли від страху перед ним. Господь Шіва дав Шалві благословення, і той вдався до послуг демона Майі, що збудував йому залізного літака. Цей величезний літак був такий міцний, що ніхто не міг його зруйнувати. Повітряний корабель був завбільшки майже як велике місто, а літати міг так високо й на такій швидкості, що навіть побачити його було неможливо, а щоб напасти на нього, дарма і сподіватись. Навіть у найтемнішу ніч можна було вести корабель куди завгодно. Здобувши чудесний літак, Шалва полетів до Двараки, бо літак на те тільки й хотів мати, щоб напасти на столицю Ядавів, яких ненавидів усім серцем.

Шалва напав на Двараку з неба, і крім того місто обложила ще велика армія піхотинців. З землі воїни атакували найкращі куточки міста. Знищували прекрасні сади, руйнували міські брами, палаци й будівлі, що сягали дахом під хмари, ламали високі міські мури, плюндрували красиві місця, де люди збиралися відпочивати. Воїни напали з землі, і водночас з літака почали скидати кам’яні брили, стовбури дерев, отруйні змії і багато ще чого небезпечного, бити блискавицями. Крім того Шалва нагнав у місто страшний смерч, і над Дваракою запав морок, бо в небі стояла стіна пилу. Шалвин літак наробив у місті руйнації, зрівнятись з якою могли лише наслідки нищівних дій Тріпурасури, що колись дуже давно був на Землі. Жителі Дварака Пурі відчували такий жах, що годі було сподіватися їх заспокоїти.

Проти Шалвиних воїнів і літака стали великі герої Двараки з головнокомандувачем Прад’юмною на чолі. Прад’юмна побачив, що жителі міста геть розгубилися, і тому негайно скликав воїнів і сам піднявся на колісницю, щоб додати громадянам духу і запевнити, що їм нічого не загрожує. З наказу Прад’юмни багато воїнів, як-от Сат’які, Чарудешна і Самба (всі молодші брати Прад’юмни), і з ними Акрура, Крітаварма, Бганувінда, Ґада, Шука і Сарана вийшли з міста, щоб битись із Шалвою. Всі вони були великі воїни, кожен з них міг битись один проти тисячі чоловік. Усі мали доволі доброї зброї, сотні тисяч війська на колісницях, слонів, коней і піхоти. Дві сторони зійшлися в запеклій битві; така битва вже колись була між півбогами й демонами. Битва була жорстока, і у всіх, хто її спостерігав, волосся на тілі стояло дибки.

Прад’юмна одразу знешкоджував містичні штуки, що їх з допомогою літака робив володар Саубги Шалва. Вдавшись до містичних сил літака, Шалва напустив непроглядної як ніч темряви, аж тут, наче сонце з-за обрію, з’явився Прад’юмна. Коли встає сонце, морок ночі враз розсіюється — так і із з’явленням Прад’юмни сила, що її був явив Шалва, зійшла внівець. Кожна Прад’юмнина стріла закінчувалася золотим пером і мала гостре залізне вістря. Випустивши двадцять п’ять таких стріл, Прад’юмна сильно поранив Шалвиного головнокомандувача. Ще сто стріл полетіли в Шалву. Далі він протнув одною стрілою кожного воїна, по тому вистрілив у кожного колісничого десятьма стрілами — і всіх їх убив, потім повбивав коней і слонів, випустивши у кожного по три стріли. Побачивши його гідні подиву подвиги, великі воїни з обидвох боків піднесли хвалу звитязі Прад’юмни.

Але Шалвин літак лишався великою загадкою. Він був такий незвичайний, що іноді здавалося, начеб у небі багато літаків, а іноді — що нема жодного. Іноді літак було видно, іноді ні. Воїни Ядавів були спантеличені, не мігши добрати, де саме перебуває чудесний літальний апарат. Іноді вони бачили літак на землі, іноді в небі, іноді він з’являвся на верхівці гори, а іноді плив водою. Дивовижний літак ширяв у небі наче жаринка над багаттям: він і хвилі не лишався на одному місці. Але незважаючи на таємничі маневри літака тільки-но десь з’являвся він чи Шалвині воїни, командири й воїни Ядавів одразу кидалися до них. Стріли, що їх невпинно випускали воїни-герої Яду, сяяли наче сонце і були небезпечні, наче жало змії. Ці стріли скоро підірвали бойовий дух воїнів, що билися за Шалву, та й сам Шалва від зливи стріл знепритомнів.

Воїни, що билися на боці Шалви, теж були дуже могутні, і їхні стріли завдавали витязям династії Яду чимало шкоди. Але Ядави були такі сильні й рішучі, що й на крок не відступали від своїх стратегічних позицій. Витязі династії Яду поставили собі: або перемога, або смерть на полі бою. Вони були певні, що, загинувши на полі бою, підуть на небесні планети, якщо ж отримають перемогу, будуть насолоджуватися світом. Головнокомандувача Шалви звали Д’юман. Він був дуже могутній, і хоча Прад’юмна вцілив у нього двадцятьма п’ятьма стрілами, той несподівано напав на Прад’юмну зі своєю страшною булавою і так сильно вдарив його, що Прад’юмна впав непритомний. Усі заволали: «Помер! Він помер!» Прад’юмна отримав удар такої сили, що того стало б проломити груди звичайній людині.

Колісницею Прад’юмни правив син Даруки. За ведичними воєнними засадами колісничий і витязь на колісниці мусять допомагати один одному. Коли виникає велика небезпека і загроза для життя, обов’язок колісничого — допомогти воїну на колісниці. Тому син Даруки вивіз тіло Прад’юмни з поля битви. За дві години у спокійному місці Прад’юмна опритомнів. Побачивши, що він вже не на полі битви, Прад’юмна почав картати колісничого:

— Що ти наробив, чому забрав мене з поля битви? Мій шановний колісничий, я ніколи не чував, щоб когось із моїх родичів забирали з поля битви. Ще ніхто під час битви не покидав поля бою! Ти ж, забравши мене, навіки вкрив мене страшною ганьбою. Казатимуть, що я покинув поле бою, коли битва ще не закінчилась. Шановний колісничий, я звинувачую тебе: ти — боягуз і євнух! Скажи-но, як мені тепер з’явитись перед очі дядька мого Баларами чи батька Крішни, що Їм сказати? Всі говоритимуть, що я втік з поля битви, а як питатимуть мене за це, що я зможу відповісти? Мої невістки з мене сміятимуться, казатимуть: «Як це ти, любий герою, перетворився на боягуза? Як став євнухом? Як тобі довелося так впасти в очах воїнів супротивника?» Я вважаю, шановний візнице, що, забравши мене з поля бою, ти вчинив велику образу.

Колісничий відповів Прад’юмні:
— Вельмишановний пане, я хотів врятувати тобі життя. Думаю, я не зробив нічого поганого — адже колісничому покладено за обов’язок допомагати воїну, що на колісниці, коли життя того під загрозою. Любий пане, ти добре володієш мистецтвом бою, але коли становище стає надто небезпечне, колісничий і воїн повинні захищати один одного. Мені відомі закони битви — і я виконував свій обов’язок. Коли ворог несподівано сильно вдарив тебе булавою, ти знепритомнів. Тобі загрожувала небезпека: ти був оточений ворогами. Мій обов’язок був вчинити так, як я вчинив.