Шрімад-бгаґаватам (бгаґавата пурана) 2.2.5

ПОЯСНЕННЯ: Життя у зреченні призначене зовсім не для того, щоб жебракувати чи жити дармоїдом за чужий кошт. За словниковим визначенням дармоїд    —    це пристосуванець, що живе за рахунок суспільства, не даючи йому ніякої користи. Життя у зреченні призначене для того, щоб робити важливий внесок у суспільний добробут і бути матеріально незалежним від домогосподарів. Навпаки, якщо справжній мандрівний монах, свята людина, приймає милостиню від домогосподаря, він робить це тільки задля добра жертводавця. У суспільстві, що живе на засадах санатана-дгарми, роздача милостині входить в обов’язки домогосподаря. Писання радять домогосподарям ставитися до мандрівних зречеників як до рідних дітей і забезпечувати їх їжею, одягом та ін., не чекаючи, щоб їх попрохали. Однак це не означає, що псевдомонахи-жебраки можуть користатися з жертовности доброчесних домогосподарів. Головний обов’язок того, хто живе в зреченні,    —    задля добра людей писати твори, які дають засновані на реальному досвіді настанови з самоусвідомлення. Окрім цього у зреченому житті є й інші обов’язки. Серед них Шріла Санатана, Шріла Рупа та інші Ґосвамі Вріндавани найважливішим вважали обов’язок провадити вчені бесіди в Севакунджі у Вріндавані (на цьому місці пізніше Шріла Джіва Ґосвамі заснував храм Шрі Радга-Дамодари, а згодом там були збудовані самадгі, усипальні, Шріли Рупи Ґосвамі та Шріли Джіви Ґосвамі). Задля добра всього людства вони залишили по собі величезний спадок трансцендентної літератури. Так само всі ачар’ї, що добровільно склали обітницю зречення, ставили собі за мету принести людству благо, а не жити безтурботним і безвідповідальним життям за рахунок інших. А якщо людина не на силі дати іншим нічого, вона не повинна просити в домогосподарів їжі, тому що таке жебрання в домогосподарів плямує ганьбою зречений стан життя, найвищий стан у ведичному суспільстві. Пересторога Шукадеви Ґосвамі в цьому вірші скерована насамперед до тих, хто має жебри за професію і вирішує в такий спосіб свої економічні проблеми. Таких жебраків у епоху Калі дуже багато.

Той, хто з власної волі чи з волі обставин стає старцем, повинен усвідомити і твердо вірити, що Верховний Господь підтримує всі живі істоти у всесвіті. То як же Господь відмовиться підтримувати віддану Йому душу, яка цілковито присвячує себе служінню Йому? Навіть звичайний господар дбає про свого слугу, тож наскільки уважніше дбатиме про насущні потреби цілковито відданої Йому душі всемогутній Верховний Господь, володар усіх багатств!

Повелося так, що відданий-старець зазвичай носить тільки коротку пов’язку на стегнах. Але й цієї пов’язки він ні в кого не прохає, а просто підбирає для неї покинуте на вулиці дрантя. Зголоднівши, він може скористатись із щедрости дерев, з яких самі сиплються плоди. А відчувши спрагу, він може напитись із річки. Такий відданий не потребує зручного будинку    —    він повинен знайти собі печеру в горах. Йому нічого боятись диких звірів, він повинен мати віру в Бога, що живе в кожному серці. Господь може наказати тиграм та іншим диким звірям не турбувати Свого відданого. У такій ось печері колись поселився Харідаса Тгакура, великий відданий Господа Шрі Чайтан’ї, і вийшло так, що в цій самій печері знайшла притулок велика отруйна змія. Один з шанувальників Харідаси Тгакури, який щодня відвідував його, боявся цієї змії і якось попросив Тгакуру оселитися десь в іншому місці. З огляду на своїх послідовників, які часто приходили до нього в цю печеру, але боялися змії, Тгакура Харідаса погодився. Проте щойно він пристав на прохання відданих, змія сама в усіх перед очима виповзла зі своєї нори у печері і зникла назавжди. З наказу Господа, що живе і в серці змії теж, вона вирішила поступитися місцем Харідасі Тгакурі і більше не турбувати Господнього відданого. Це живий приклад того, як Господь захищає істинного відданого, яким був Тгакура Харідаса.

У суспільстві, що живе за санатана-дгармою, людину від ранніх років вчать за будь-яких обставин цілковито покладатися на Господній захист. А коли людина навчилась досконало виконувати свої обов’язки і повністю очистила своє існування, їй рекомендують стати на шлях зреченого життя. Цей рівень «Бгаґавад-ґіта» називає даіві сампат (16.5). Людина обов’язково повинна розвивати даіві сампат,духовне багатство, бо інакше в неї розвинеться прагнення до а̄сурі сампат, матеріального багатства, внаслідок чого вона мимоволі опиниться в сітях різноманітних страждань матеріального світу. Санн’ясіповинен жити завжди самотою, без товариства, і ніколи нічого не боятися. Він не повинен боятися жити сам, тим більше що насправді він ніколи не буває сам. Господь перебуває в кожному серці, але доки людина не очиститься визначеним методом, вона буде відчувати самотність. Однак той, хто приймає зречений спосіб життя, повинен очиститись визначеним методом, і завдяки цьому він буде відчувати повсюдну присутність Господа і не боятиметься нічого (і самотности теж). Кожен може стати безстрашним і чесним. Для цього треба тільки очистити своє існування, виконуючи визначені для свого духовного і соціального стану обов’язки. А щоб неухильно виконувати свої визначені обов’язки, треба з вірою слухати ведичні настанови і в відданому служінні Господу осягати сутність ведичного знання.