Septyniolikta mantra
МАНТРА СІМНАДЦЯТА
Tekstas
Текст
athedaṁ bhasmāntaṁ śarīram
oṁ krato smara kṛtaṁ smara
krato smara kṛtaṁ smara
атгедам̇ бгасма̄нтам̇ ш́арı̄рам
ом̇ крато смара кр̣там̇ смара
крато смара кр̣там̇ смара
Synonyms
Послівний переклад
vāyuḥ — gyvybės oras; anilam — į visa apimančią oro talpą; amṛtam — nesunaikinamą; atha — dabar; idam — šį; bhasmāntam — sudeginus iki pelenų; śarīram — kūną; oṁ — o Viešpatie; krato — (o) besimėgaujantis visomis aukomis; smara — prisimink; kṛtam — visa, ką esu padaręs; smara — prisimink; krato — (o) aukščiausiasis aukų objekte; smara — prisimink; kṛtam — visa, ką esu Tau padaręs; smara — prisimink.
ва̄йух̣—життєве повітря; анілам—загальне вмістилище повітря; амр̣там—непідвладне руйнуванню; атга—зараз; ідам—це; бгасма̄нтам—перетворившись у попіл; ш́арı̄рам—тіло; ом̇—о Господи; кратах̣—той, хто насолоджується всіма жертвопринесеннями; смара—пригадай, будь ласка; кр̣там—все, що я зробив; смара—згадай, будь ласка; кратах̣—Верховний володар усіх жертвопринесень; смара—згадай, будь ласка; кр̣там—усе, що я зробив для Тебе; смара—згадай, будь ласка.
Translation
Переклад
Tegu sudega ir virsta pelenais šis laikinas kūnas ir tegu susilieja su oro visuma gyvybės oras. O Viešpatie, prašau prisiminti visas mano aukas, visa tai, ką esu Tau padaręs, nes Tu esi aukščiausias visų aukų tikslas.
Хай це тлінне тіло перетвориться в попіл й життєве повітря зіллється з усією сукупністю повітря. О мій Господи, я прошу Тебе зараз, згадай мої жертвопринесення й, будь ласка, пригадай усе, що я зробив для Тебе, адже Ти — вища мета усіх жертвопринесень і Ти насолоджуєшся усіма жертвами.
Purport
Коментар
Šis laikinas materialaus kūno drabužis mums yra neabejotinai svetimas. „Bhagavad-gītoje“ (2.20) aiškiai pasakyta, kad, materialiam kūnui suirus, gyva esybė niekur neišnyksta ir nepraranda savojo „aš“. Individuali gyvoji esybė nėra beasmenė ar neturinti pavidalo. Atvirkščiai, beformis yra materialus drabužis, nes jis įgauna išvaizdą pagal nesunaikinamos asmenybės formą. Nė viena gyva esybė pirmapradiškai nėra beformė, kaip neteisingai mano menkai apsišvietę žmonės. Ši mantra patvirtina, kad gyva esybė egzistuoja ir išnykus materialiam kūnui.
Тимчасове матеріальне тіло, безумовно, є всього лише чужерідне вбрання. В Бгаґавад-ґı̄ті (2.13; 18.30) з’ясовано, що після руйнування матеріального тіла жива істота не знищується і не втрачає своєї індивідуальності. Жива істота ніколи не буває безособистісною або позбавленою форми, навпаки, безформним є її матеріальний одяг, який набуває певного вигляду згідно з формою незруйнівної особистості — живої істоти. Обмежені люди помилково вважають, що жива істота первісно не мала форми, але це не так, — жодна жива істота не є безформною і ця мантра свідчить, що жива істота існує після знищення матеріального тіла.
Materialiajame pasaulyje, kurdama gyvoms būtybėms įvairių tipų kūnus pagal jų polinkį tenkinti jausmus, gamta demonstruoja įstabų meistriškumą. Gyva esybė, kuriai patinka išmatų skonis, gauna išmatoms ėsti geriausiai pritaikytą kūną – kiaulės kūną. Analogiškai tie, kurie nori valgyti kitų gyvūnų mėsą ir mėgautis jų krauju, gauna tigro kūną, kuris turi tam skirtus dantis bei nagus. Tačiau žmogui neskirta valgyti mėsą, ir net pats primityviausias laukinis žmogus neturi polinkio valgyti išmatas. Žmogaus dantys pritaikyti kąsti ir kramtyti vaisius bei daržoves. Kita vertus, yra ir du iltiniai dantys, kad primityvūs žmonės, to panorėję, galėtų valgyti mėsą.
Матеріальна природа демонструє гідну подиву майстерність, створюючи різноманітні типи тіл для живих істот, залежно від їхніх нахилів до почуттєвого задоволення. Істотам, які бажають поїдати випорожнення, надається тіло свині, цілком для того придатне. Істотам, яким подобається харчуватися м’ясом, надається тіло тигра, щоб вони могли жити, пожираючи плоть та насолоджуючись кров’ю інших тварин.
Але людині, як про те свідчить будова її зубів, не припало харчуватись екскрементами та плоттю, — вона, навіть за самого дикунського стану, позбавлена бажання смакувати випорожнення. Зуби людини створено такими, що вона може кусати й жувати ними фрукти й овочі, але ще їй дано і два ікла, щоб вона мала змогу їсти м’ясо.
Materialus kūnas – tiek gyvulio, tiek ir žmogaus – svetimas gyvai esybei. Gyva esybė gauna vienokį ar kitokį kūną priklausomai nuo to, kokių ji nori jausminių malonumų. Evoliucionuodama gyva esybė keičia kūnus vieną po kito. Kai pasaulį buvo apsėmęs vanduo, gyva esybė buvo įgavus vandens gyvio pavidalą. Po to ji transmigravo ir iš augalo gyvybės formos virto kirmėle, iš kirmėlės – paukščiu, iš paukščio – gyvuliu, iš gyvulio – žmogumi. Tobuliausioji gyvybės forma – tai žmogus, kuris turi dvasinių žinių ir iki galo pažino tiesą. Iš šios mantros ryškėja tobulos dvasinės sąmonės požymiai: žmogus nusimeta materialųjį kūną, kuris virsta pelenais, ir jo gyvybės oras įsilieja į amžiną oro visumą. Gyvos būtybės organizmas funkcionuoja, cirkuliuojant jame įvairių rūšių oro srovėms, kurios vadinamos bendru prāṇa-vāyu vardu. Yogai mokosi valdyti kūne judančias oro sroves. Šios praktikos dėka siela turėtų pakilti iš vieno oro ciklo į kitą, kol pasiektų brahma-randhrą, aukščiausiąjį ciklą. Pasiekęs jį, tobulas yogas gali persikelti į bet kurią norimą planetą. Šio proceso metu paliekamas vienas materialus kūnas ir pereinama į kitą. Tačiau didžiausias laimėjimas – kalbama šioje mantroje – yra gyvos esybės sugebėjimas visiškai atsikratyti materialaus kūno. Tada gyva esybė įeina į dvasinę atmosferą, kur susiformuoja visiškai kitokio tipo kūnas – dvasinis, nemarus, nekintamas.
Матеріальні тіла всіх тварин і людей є чужерідними для живої істоти. Вони змінюються залежно від характеру почуттєвого задоволення, якого бажає жива істота. В циклі еволюції жива істота одне за одним змінює свої тіла. Коли світ був занурений у воду, жива істота отримувала тіла, придатні для життя у воді. Потім, пройшовши крізь веґетативне існування, вона перейшла до життя в тілі хробака, потім — птаха, далі — тварини, а від тваринного життя перейшла до людської форми життя.
Найбільш високорозвиненою є людська форма життя, за умови, що її повністю використовують на духовне пізнання. В даній мантрі Вед описано вищий рівень духовної свідомості: жива душа залишає матеріальне тіло, яке перетвориться на попіл, і дозволяє своєму життєвому повітрю влитись у вічне повітряне вмістилище. Жива істота має змогу діяти завдяки переміщенню в її тілі життєвого повітря різного роду, загальна назва якого пра̄н̣а-ва̄йу. Йоґи поперед усе вчаться керувати цими повітряними потоками тіла. Передбачається, що душа буде підніматись з одного повітряного кола до іншого, доки не досягне брахма-рандгри — найвищого кола циркулювання повітряних потоків. Саме звідси досконалий йоґ може перенестись на будь-яку бажану планету. Весь спосіб полягає в тому, щоб залишити одне матеріальне тіло і потрапити потім до іншого, проте, найвищої досконалості ця йоґа набуває лише тоді, коли жива істота зовсім відмовляється од матеріального тіла, що і радить дана мантра. Тоді вона стає здатною увійти в духовну атмосферу, де зможе розвинути зовсім інший тип тіла: не підвладне смерті й змінам духовне тіло.
Materialiame pasaulyje materiali gamta verčia gyvąsias esybes keisti kūnus, nes jos nori įvairiausiais būdais tenkinti jausmus. Tie norai būdingi visoms gyvybės rūšims – nuo mikrobų iki pačius tobuliausius materialius kūnus turinčių gyvų esybių – Brahmos ir pusdievių. Visos gyvos esybės turi iš materijos sudarytus skirtingos išvaizdos kūnus. Išmintingam žmogui vienovė – tai ne kūnų įvairovė, o dvasios tapatumas. Dvasinė kibirkštis – Aukščiausiojo Viešpaties neatsiejama dalelė – vienoda ir kiaulės, ir pusdievio kūne. Gyvosios esybės gauna skirtingus kūnus pagal gerus ar blogus savo darbus. Žmogaus kūnas yra palyginti tobulas ir turi aukščiausio lygio sąmonę. Pasak „Bhagavad-gītos“ (7.19), tobuliausias yra tas žmogus, kuris daugelį gyvenimų paaukojo filosofiniam pasaulio pažinimui ir galų gale atsidavė Viešpačiui. Pažinimas pasiekia kulminaciją, kai tas, kuris siekia pažinimo, prieina prie išvados, kad reikia atsiduoti Aukščiausiajam Viešpačiui, Vāsudevai. Ir jei žmogus sužino apie savo dvasinę esmę, bet nesupranta, kad gyvosios esybės tėra amžinos neatsiejamos visumos dalelės ir negali pačios tapti visuma, jis vėl nupuola į materialią atmosferą. Jis puola net ir tuo atveju, jeigu buvo susiliejęs su brahmajyoti.
В матеріальному світі матеріальна природа змушує кожного міняти своє тіло, що є наслідком різноманітних бажань чуттєвого задоволення. Такі бажання притаманні різним видам життя — від мікроорганізмів до Брахми й інших напівбогів, які мають найдосконаліші матеріальні тіла. Всі ці живі істоти мають тіла різних форм, які утворено матерією. Мудра ж людина вбачає єдність не в тілесній різноманітності, а в духовній тотожності.
Духовна іскра, де б вона не перебувала — в тілі свині чи напівбога — завжди і скрізь залишається тією ж самою невід’ємною часткою Верховного Господа. Жива істота приймає різні тіла згідно із своїми благочестивими або лихими чинками. Людське тіло вирізняється з-поміж інших своїм вищим розвитком і досконалою свідомістю. Згідно з ведичними писаннями лише найбільш досконалі люди, які плекали знання впродовж багатьох життів, віддають себе Господу. Знання стає довершеним лише тоді, коли розумна людина усвідомлює необхідність із любов’ю впокоритись Верховному Господеві, Ва̄судеві. Але, якщо навіть віднайшовши свою духовну тотожність, індивід не дійде розуміння, що живі істоти є лише вічними невід’ємними частками цілого і ніколи не зможуть стати всім цілим, він знову потрапляє до матеріального середовища. Йому доведеться впасти, навіть якщо він уже і злився з брахмаджйоті.
Kaip sako mūsų perskaitytos mantros, transcendentinio Viešpaties kūno skleidžiamas brahmajyoti yra kupinas dvasinių kibirkščių – savo egzistenciją visiškai suvokusių individualiųjų esybių. Kartais šios gyvosios esybės užsimano jausminių malonumų ir vėl patenka į materialų pasaulį, kad taptų netikrais, nuo juslių diktato priklausančiais „viešpačiais“. Troškimas viešpatauti yra gyvosios būtybės liga, sukelta materijos, nes, pasidavusi juslinių malonumų kerams, ji transmigruoja per įvairius materialius kūnus. Noras susilieti su brahmajyoti liudija, kad žmogus dar nėra pasiekęs brandaus pažinimo. Aukščiausiąjį tobulumą pasiekti tegalima visiškai atsidavus Viešpačiui ir išsiugdžius norą dvasiškai Jam tarnauti.
Брахмаджйоті, яке випромінює трансцендентне Господнє тіло, сповнене духовних іскор, індивідуальних істот, наділених відчуттям повноти існування. Інколи живі істоти переймаються прагненнями почуттєвих насолод і тому потрапляють до матеріального світу, де чуття оманливо диктують їм: «Ти — пан. Насолоджуйся!» Бажання панувати — це матеріальна хвороба живої істоти, бо, зачарована почуттєвою втіхою, вона переходить з тіла одного типу до іншого, перебираючи тіла, які створено в матеріальному світі. Стати єдиним з брахмаджйоті — це рівень незрілого знання. Вищий ступінь досконалості — повна самовідданість Господу, коли жива істота усвідомлює, що єдиним її прагненням є любовне служіння Йому.
Šioje mantroje gyva esybė meldžiasi, prašydama Viešpaties, kad palikus materialų kūną ir materialią erdvę jai būtų leista įžengti į dvasinę Dievo karalystę. Bhaktas prašo Viešpatį atsiminti jo darbus bei aukas, kurias jis atliko prieš jo materialiam kūnui pavirstant pelenais. Ši malda ištariama mirties valandą, gerai atsimenant praeities darbus ir suvokiant galutinį tikslą. Žmogus, kurį visiškai valdo materiali gamta, prisimena savo blogus darbus, padarytus, kol egzistavo jo materialus kūnas, ir todėl po mirties gauna kitą materialų kūną. „Bhagavad-gītā“ (8.6) patvirtina šią tiesą:
В цій мантрі жива істота молиться про те, щоб, скинувши з себе матеріальне тіло й позбувшись життєвого повітря, потрапити до духовного царства Бога. Перед тим, як його тіло перетвориться на попіл, відданий просить Господа пригадати всі жертвопринесення, які він здійснив для Нього. Відданий творить цю молитву під час смерті, цілком усвідомлюючи свої минулі дії й свою кінцеву мету. Але той, хто перебуває повністю під владою законів матеріальної природи, пригадує всі огидні вчинки, скоєні впродовж існування свого матеріального тіла й, відповідно, отримує після смерті інше матеріальне тіло. Бгаґавад-ґı̄та̄ (8.6) підтверджує істинність цього.
tyajaty ante kalevaram
taṁ tam evaiti kaunteya
sadā tad-bhāva-bhāvitaḥ
тйаджатй анте калеварам
там̇ там эваіті каунтейа
сада̄ тад-бха̄ва-бха̄вітах̣
„Kokį būvį žmogus atmena, palikdamas savo kūną, o Kuntī sūnau, tokį, be abejonės, jis ir pasiekia.“ Taigi mirštančios gyvos būtybės polinkiai kartu su sąmone pereina į kitą gyvenimą.
В ній сказано, що розум переносить з собою нахили того, хто помирає, до наступного життя, яке залежить, таким чином, від розумового стану істоти під час її смерті.
Skirtingai nuo gyvūnų, kurių sąmonė yra primityvi, mirštantis žmogus atsimena, ką padarė praeityje, ir jo atmintyje tarsi sapnai iškyla įvairūs vaizdiniai. Todėl žmogaus sąmonėje kunkuliuoja materialūs troškimai, ir jis negali įgyti dvasinio kūno bei patekti į dvasinę karalystę. O bhaktai, su atsidavimu tarnaudami Viešpačiui, išsiugdo meilės Dievui jausmą. Jeigu mirties valandą bhaktas ir neatsimena tarnavimo Dievui, Viešpats jo neužmiršta. Šia malda norima priminti Viešpačiui bhakto aukas, tačiau ir be priminimo Viešpats neužmiršta Savo tyro bhakto atsidavimo tarnystės.
На відміну од простих тварин, які не мають розвиненого розуму, людина здатна пригадувати вчинки свого швидкоплинного життя, подібно до того, як вона пригадує сон, що наснився їй уночі, і тому під час смерті її розум перевантажують матеріальні бажання, які заважають їй увійти в духовне царство в духовному тілі. Однак віддані, здійснюючи віддане служіння Господу, розвивають в собі любов до Бога, і навіть якщо в момент смерті відданий і не згадає про своє благочестиве служіння, Господь його не забуде. Відданий у цій мантрі нагадує Господу про свої жертвопринесення, але навіть і без подібних нагадувань Господь пам’ятатиме про любовне служіння Свого чистого відданого.
Apie Savo artimus ryšius su bhaktais Viešpats pasakoja ir „Bhagavad-gītoje“ (9.30–34): „Net jei žmogus yra padaręs pačių bjauriausių darbų, tačiau atsidavęs Man tarnauja, jį reikėtų laikyti šventuoju, kadangi jo siekiai teisingi. Jis greit taps teisuoliu ir atras amžiną ramybę. O Kuntī sūnau, drąsiai skelbk, kad Mano bhaktas niekada nepražus. O Pṛthos sūnau, tie, kurie rado prieglobstį Manyje, tegu tai ir žemos kilmės žmonės – moterys, vaiśyai [prekijai] ar śūdros [darbininkai], tikrai pasieks aukščiausiąjį tikslą. O ką jau kalbėti apie teisiuosius brāhmaṇus, bhaktus ir šventuosius karalius. Todėl, patekęs į šį laikiną, kančių perpildytą pasaulį, su meile tarnauk Man. Visada mąstyk apie Mane, tapk Mano bhaktu, lenkis Man ir garbink Mane. Visiškai pasinėręs į Mane, tu tikrai ateisi pas Mane.“
В Бгаґавад-ґı̄ті (9.30–34) Господь відкриває істину про Свої інтимні стосунки з відданими :
апі чет су-дура̄ча̄ро
бгаджате ма̄м ананйа-бга̄к
са̄дгур ева са мантавйах̣
самйаґ вйавасіто хі сах̣
кшіпрам̇ бгаваті дгарма̄тма̄
ш́аш́вач-чга̄нтім̇ ніґаччгаті
каунтейа пратіджа̄нı̄хі
на ме бгактах̣ пран̣аш́йаті
ма̄м̇ хі па̄ртга вйапа̄ш́рітйа
йе ’пі сйух̣ па̄па-йонайах̣
стрійо ваіш́йа̄с татга̄ ш́ӯдра̄с
те ’пі йа̄нті пара̄м̇ ґатім
кім̇ пунар бра̄хман̣а̄х̣ пун̣йа̄
бгакта̄ ра̄джаршайас татга̄
анітйам асукгам̇ локам
імам̇ пра̄пйа бгаджасва ма̄м
ман-мана̄ бгава мад-бгакто
мад-йа̄джı̄ ма̄м̇ намаскуру
ма̄м еваішйасі йуктваівам
а̄тма̄нам̇ мат-пара̄йан̣ах̣
«Навіть якщо людина здійснює найогидніші вчинки, але присвячує себе відданому служінню — її слід вважати святою, бо вона обрала правильний шлях. Згодом вона стане праведною і досягне вічного миру. О сину Кунтı̄, я обіцяю тобі, що Мій відданий ніколи не загине. О сину Пр̣тги, всі, хто в Мені знайшли пристановище — жінки, торговці або люди ниці з походження — зможуть досягти місця вищого призначення. Наскільки ж величнішими тоді є бра̄хман̣и, праведники, віддані й святі царі, котрі в сповненому страждань тимчасовому світі з любов’ю служать Господеві! Стань відданим Мені слугою! Відтак, повністю заглибившись у Мене, ти неодмінно прийдеш до Мене».
Śrīla Bhaktivinoda Ṭhākura taip aiškina šiuos posmus: „Bhaktas, einantis teisingu šventųjų keliu, yra vertas palankaus mūsų nusiteikimo jo atžvilgiu net ir tuo atveju, jeigu mums atrodys, kad jis yra su-durācāraḥ, lengvabūdis. Pasistenkime suprasti, ką iš tikrųjų reiškia žodis su-durācāraḥ. Sąlygotai sielai tenka atlikti dvejopas funkcijas, būtent: rūpintis kūnu ir pažinti save. Socialinė padėtis, intelektualinis lygis, švara, asketiškumas, maitinimasis ir kova dėl būvio – visa tai yra rūpinimasis kūnu. O dėl savęs pažinimo pareigos, tai žmogus atlieka ją, su atsidavimu tarnaudamas Viešpačiui. Šias dvi skirtingas funkcijas reikėtų vykdyti lygia greta, nes sąlygota siela negali nesirūpinti savo kūnu. Tačiau kuo daugiau su atsidavimu tarnaujama Viešpačiui, tuo mažiau tenka rūpintis kūnu. Kol žmogus nepasiekia tam tikro atsidavimo tarnystės lygio, visada egzistuoja galimybė, kad atsitiktinai gali pasireikšti jo žemiški bruožai, tačiau pažymėtina, kad tai laikinas reiškinys, nes Viešpaties malone tokie trūkumai netrukus bus įveikti. Todėl atsidavimo tarnystė – vienintelis teisingas kelias. Kai žmogus stoja į teisingą kelią, net ir netikėtai išryškėjęs koks nors žemiškas bruožas nesustabdys savęs pažinimo pažangos.“
Ш́рı̄ла Бгактівінода Т̣га̄кура так пояснює Його слова: «Того, хто став на праведний шлях святих, слід вважати відданим, навіть якщо інколи і складається враження, буцім він непевної вдачі. Слід правильно розуміти справжнє значення виразу „непевна вдача”. Обумовлена душа змушена виконувати дві функції: підтримувати своє тіло і, з іншого боку, йти шляхом самореалізації. Соціальний статус, розумовий розвиток, чистота, аскетизм, харчування та боротьба за існування — все це стосується підтримування тіла. А та діяльність обумовленої душі, що скерована на усвідомлення своєї духовної сутності, виражається у її відданому служінні Господеві. Такі два різновиди діяльності в однаковій мірі важливі для обумовленої душі, тому що вона не може не дбати про своє тіло. Однак в міру зростання відданого служіння, піклування про тіло слабшає, і доки не буде правильного співвідношення між відданим служінням і піклуванням про тіло, існуватиме можливість випадкового вияву світських нахилів. Проте слід зауважити, що подібні проявлення світського характеру не можуть тривати довго, бо з Господньої ласки такі недоліки в характері відданого невдовзі щезають. Тому лише шлях відданого служіння слід вважати правильним шляхом. А якщо людина стоїть на правильному шляхові, то навіть випадкове проявлення світської вдачі не зможе завадити її самореалізації».
Impersonalistai neigia šiuos atsidavimo tarnystės privalumus, nes jie yra prisirišę prie Viešpaties brahmajyoti aspekto. Kaip teigiama ankstesnėse mantrose, jie negali prasiskverbti pro brahmajyoti, kadangi netiki Dievo Asmens egzistavimu. Juos labiausiai domina žaidimas žodžiais bei loginių konstrukcijų kūrimas. Taigi dvyliktasis „Bhagavad-gītos“ skyrius (12.5) teigia, kad impersonalistai dirba beprasmį darbą.
Імперсоналістів приваблює безособистісний аспект Господа, брахмаджйоті, і тому вони не бачать переваг, які притаманні відданому служінню. Як вказувалося в попередніх мантрах, імперсоналісти, внаслідок своєї невіри в Бога-Особу, нездатні подолати брахмаджйоті. Їхні пошуки в основному зосереджені на словесній семантиці, жонглюванню словами та розумових побудовах. Тому, як свідчить Бгаґавад-ґı̄та̄ (12.15), всі зусилля імперсоналістів залишаються безплідними.
Visos šioje mantroje paminėtos galimybės yra lengvai pasiekiamos, nuolat palaikant ryšį su Absoliučiosios Tiesos asmenišku aspektu. Atsidavimo tarnystę Viešpačiui iš esmės sudaro devynios transcendentinės veiklos formos: 1) pasakojimų apie Viešpatį klausymasis, 2) Viešpaties šlovinimas, 3) Viešpaties atsiminimas, 4) tarnavimas Viešpaties lotoso pėdoms, 5) Viešpaties garbinimas, 6) maldos Viešpačiui, 7) tarnystė Viešpačiui, 8) draugystė su Viešpačiu ir 9) visa ko aukojimas Viešpačiui. Šie devyni atsidavimo tarnystės metodai – tiek visi kartu, tiek kiekvienas atskirai – padeda bhaktui palaikyti nuolatinį kontaktą su Dievu, todėl ir mirties valandą bhaktas lengvai atsimena Viešpatį. Daug didžių bhaktų pasiekė tobulumą, taikydami netgi vieną iš šių metodų: 1) „Śrīmad-Bhāgavatam“ herojus Mahārāja Parīkṣitas patyrė sėkmę, klausydamasis pasakojimų apie Viešpatį, 2) „Śrīmad-Bhāgavatam“ pasakotojas Śukadeva Gosvāmis pasiekė tobulumą, šlovindamas Viešpatį, 3) Akrūra norimą tikslą pasiekė, melsdamasis Viešpačiui, 4) Prahlāda Mahārāja – atsimindamas Jį, 5) Pṛthu Mahārāja – garbindamas Viešpatį, 6) sėkmės deivė Lakṣmī – tarnaudama Viešpaties lotoso pėdoms, 7) Hanumānas – asmeniškai tarnaudamas Viešpačiui, 8) Arjuna – draugaudamas su Viešpačiu ir 9) Mahārāja Bali – paaukojęs Viešpačiui viską, kas jam priklausė.
Щодо вигод, на які вказується в цій мантрі, то їх можна легко одержати через постійний зв’язок з особистісним аспектом Абсолютної Істини. Віддане служіння Господу складають, по суті, дев’ять трансцендентних дій. Відданому потрібно: 1) слухати про Господа; 2) прославляти Господа; 3) служити лотосним стопам Господа; 4) поклонятись Господу; 5) молитися Господу; 6) пам’ятати про Господа; 7) служити Господу; 8) товаришувати з Господом; 9) приносити все в жертву Господеві. Виконання одного або декількох із зазначених різновидів відданого служіння допомагатиме відданому бути постійно з’єднаним з Богом. Завдяки цьому під час смерті відданий зможе легко пам’ятати про Господа. Дотримуючись лише якоїсь одної із дев’яти засад відданого служіння, деякі славетні віддані змогли досягти найвищої досконалості, а саме:
1) Маха̄ра̄джа Парı̄кшіт, один з героїв Ш́рı̄мад-Бга̄ґаватам, досяг бажаного, слухаючи про Господа.
2) Ш́укадева Ґосва̄мı̄, оповідач Ш́рı̄мад-Бга̄ґаватам, досяг досконалості, просто вихваляючи Господа.
3) Акрӯра досяг бажаного результату шляхом молитви.
4) Прахла̄да Маха̄ра̄дж, досяг бажаного результату, пам’ятаючи про Господа.
5) Поклоняючись Господу, став досконалим Пр̣тгу Маха̄ра̄дж.
6) Богиня процвітання, Лакшмı̄, досягла досконалості, слугуючи лотосним стопам Господа.
7) Ханума̄н досяг бажаного результату, безпосередньо слугуючи Господеві.
8) Завдяки своїй дружбі з Господом, бажаного результату досяг Арджуна.
9) Маха̄ра̄джа Балі досяг бажаного результату, віддавши Господу все, що мав.
Iš tikrųjų ši ir beveik visos kitos Vedų himnų mantros glausta forma pateikiamos „Vedānta-sūtroje“, o „Śrīmad-Bhāgavatam“ jos aiškinamos žymiai plačiau. „Śrīmad-Bhāgavatam“ – tai brandus Vedų išminties medžio vaisius. Ši mantra paimta iš „Śrīmad- Bhāgavatam“. Tai yra vienas iš Śukadevos Gosvāmio atsakymų į Mahārājos Parīkṣito klausimą jų pokalbio pradžioje. Mokslo tiesų apie Dievą klausymasis ir jų atkartojimas yra svarbiausieji atsidavimo tarnystės principai. Mahārāja Parīkṣitas išklausė visą „Śrīmad-Bhāgavatam“, kurią persakė Śukadeva Gosvāmis. Mahārāja Parīkṣitas klausinėjo Śukadevos, nes Śukadeva Gosvāmis buvo didžiausias dvasinis mokytojas iš visų to meto yogų ir transcendentalistų.
Суть цієї мантри й практично усіх ведичних гімнів стисло викладено у Веда̄нта-сӯтрі, а Ш́рı̄мад-Бга̄ґаватам належним чином пояснює їхній зміст. Ш́рı̄мад-Бга̄ґаватам — це зрілий плід з ведичного дерева мудрості. Зміст цієї мантри, зокрема, з’ясовується там на самому початку бесіди між Маха̄ра̄джею Парı̄кшітом і Ш́укадевою Ґосва̄мı̄. Обговорювати науку про Бога і слухати про Нього — основний принцип життя відданого. Маха̄ра̄джа Парı̄кшіт вислухав весь Ш́рı̄мад-Бга̄ґаватам, а Ш́укадева Ґосва̄мı̄ був оповідачем-співцем Ш́рı̄мад-Бга̄ґаватам. Маха̄ра̄джа Парı̄кшит звернувся з розпитами до Ш́укадеви, бо Ш́укадева був найвизначнішим духовним вчителем з-поміж усіх тогочасних йоґів й трансценденталістів.
„Kokia kiekvieno žmogaus priedermė, ir ypač mirties valandą?“ – toks buvo svarbiausias Mahārājos Parīkṣito klausimas, ir Śukadeva Gosvāmis atsakė:
Головним питанням Маха̄ра̄джі Парı̄кшіта було: «В чому полягає обов’язок кожної людини, зокрема під час смерті?» — на що Ш́укадева Ґосва̄мı̄ відповів :
bhagavān īśvaro hariḥ
śrotavyaḥ kīrtitavyaś ca
smartavyaś cecchatābhayam
бхагава̄н іш́варо харіх̣
ш́ротавйах̣ кіртітавйаш́ ча
смартавйаш́ чеччхата̄бхайам
„Kiekvienas, kuris nori atsikratyti nerimo, turi nuolat klausytis pasakojimų apie Dievo Asmenį, atsiminti ir šlovinti tą, kuris pašalina visus sunkumus, yra aukščiausias visa ko valdovas ir visų gyvų esybių Supersiela.“ (SB 2.1.5)
Кожен, хто хоче звільнитись від усіх тривог, повинен завжди слухати і пам’ятати про Господа, співати хвалу Йому — Верховному Богові-Особі, Наддуші всіх живих істот, володарю всього сущого, який усуває всі перешкоди (Бга̄ґ. 2.1.5).
Vadinamosios žmonių visuomenės atstovai paprastai naktį miega arba lytiškai santykiauja, o dieną dirba dėl pinigų arba vaikšto po parduotuves ir perka, kas reikalinga šeimai. Žmonėms nelieka laiko nei kalbėti, nei klausti apie Dievo Asmenį. Jie visaip neigia Dievo egzistavimą – visų pirma, apskelbę Jį beasmeniu, t. y. bejausmiu. Tačiau Vedų raštai – Upaniṣados, „Vedānta-sūtra“, „Bhagavad-gītā“ ir „Śrīmad-Bhāgavatam“ – sako, kad Viešpats yra jaučianti būtybė, viršesnė už visas kitas gyvas esybes. Šlovingi Jo žygiai tapatūs Jam Pačiam. Todėl nėra prasmės švaistyti laiką ir dalyvauti pokalbiuose apie politikų materialistų ar vadinamųjų visuomenės didžiūnų veiklą, kuri neverta nė nudilusio skatiko. Reikėtų taip sutvarkyti savo gyvenimą, kad kiekviena sekundė būtų paaukota dievotiems darbams. „Śrī Īśopaniṣada“ kaip tik ir skatina mus tokiai veiklai.
Представники так званого «людського» суспільства вночі звичайно сплять або насолоджуються сексом, а протягом дня заробляють якомога більше грошей або розтрачують їх на утримування сім’ї. В людей обмаль часу, щоб вести бесіди про Бога-Особу або хоча б поцікавитись Ним. Вони відцурались існування Божого багатьма шляхами, спершу оголосивши Його безособистісним, тобто позбавленим почуттів — всупереч ведичній літературі: Упанішадам, Веда̄нта-сӯтрі, Бгаґавад-ґı̄ті та Ш́рı̄мад-Бга̄ґаватам, які недвозначно запевняють, що Господь є істотою, яка має почуття і перевершує всіх інших живих істот. Його славетні діяння невідмінні від Нього Самого. Тому не варто слухати і розмовляти про діяльність світських політиків й так званих «сильних світу цього», бо такі балачки подібні до сміття. Слід так влаштувати своє життя, щоб і миті не проходило без служіння Господу. Саме до такої досконалої діяльності і скеровує нас Ш́рı̄ Īш́опанішад.
Jeigu žmogus su atsidavimu netarnauja Viešpačiui, ką jis atsimins mirties valandą, kai jam teks atsisveikinti su savo kūnu? Kaip jis melsis visagaliui Viešpačiui, prašydamas neužmiršti jo aukų? Aukotis reiškia nepaisyti savo jutimų reikalavimų. Užimdamas jutimus tarnyste Viešpačiui, žmogus turi mokytis šio meno visą gyvenimą. Tada, mirties valandą, jis galės pasinaudoti savo pastangų vaisiais.
Якщо віддане служіння не стане для людини звичним, то що вона зможе згадати в момент смерті, коли тіло її почне розкладатись і як зможе вона тоді молитись Всемогутньому Господеві, щоб Він не забув про її жертви? Жертвопринесення означає — не потурати корисливим почуттям. Цього мистецтва людина повинна вчитись впродовж усього життя, залучаючи чуття до відданого служіння Господеві. Тоді вона зможе скористатись з плодів такої діяльності в годину смерті.