Істинне щастя можна відчути, досягнувши духовного буття, тобто поклавши край повторенню народжень та смертей. Покласти край народженням і смертям можна тільки повернувшись до Бога. В матеріальному світі звільнитися від повторюваних народжень та смертей неможливо, навіть якщо піднестися на найвищу планету (Брахмалоку), а проте ми все одно відмовляємося ступити на шлях досконалости. Йдучи цим шляхом, істота цілковито звільняється від матеріальних прив’язаностей і стає гідна вступити в духовне царство. Тому бідним у матеріальному розумінні людям увійти в духовне царство набагато простіше, аніж тим, хто матеріально процвітає. Махараджа Парікшіт, великий відданий Господа, був поістині гідний увійти в царство Бога, але навіть попри це його матеріальні надбання (а він був імператор світу) заважали йому досягнути заслуженої досконалости    —    становища одного з супутників Господа в духовному світі. Він був відданий Господа і тому зрозумів, що прокляття хлопчика-брахмани, хоча й нерозумне, насправді було для нього благословенням, спонукуючи його звільнитися від прив’язаности до матеріальних справ    —    і політичних, і громадських. Шаміка Муні, теж засмучений тим, що сталося, почувався до обов’язку повідомити царя за це прокляття, щоб цар мав змогу підготуватися до повернення до Бога. Шаміка Муні передав цареві звістку, що нерозумний Шрінґі, його син, який, хоча й хлопчик, був могутній брахмана, зловжив своєю духовною силою, безпідставно проклявши царя. Те, що цар накинув на шию муні мертву змію, не було достатньою підставою, щоб проклясти його на смерть. Але відвести прокляття було неможливо, і тому ріші повідомив царя, аби той міг тиждень приготуватися до смерти. І Шаміка Муні, і цар були свідомі істинної духовної сутности душі. Шаміка Муні був містик, а Махараджа Парікшіт    —    відданий, отже, вони не поступалися одне одному щодо рівня свого духовного розвитку. Жодний з них не боявся смерти. Махараджа Парікшіт міг би піти до муні й вибачитись перед ним, однак муні супроводив звістку про неминучу смерть царя виразами такого щирого жалю, що цар не хотів своєю присутністю змушувати його ніяковіти ще більше. Він вирішив підготуватися до неминучої смерти і знайти шлях повернення до Бога.

Життя у людському тілі    —    це нагода приготуватися до повернення додому, до Бога, тобто звільнитися від матеріального існування, від повторюваних народжень та смертей. Тому в системі варнашрама - дгарми кожному чоловікові та жінці надають виховання, орієнтуючись саме на це. Варнашрама-дгарму називають ще санатана-дгармою, вічною діяльністю. Система варнашрама-дгарми готує людину для повернення до Бога, і тому за її приписами домогосподар певного часу повинен піти жити як ванапрастга до лісу і так набути довершеного знання, а за якийсь час, раніш як його забере невідворотна смерть, прийняти санн’ясу. Парікшіту Махараджі пощастило дістати попередження про смерть за сім днів, за які він мав змогу підготуватися до смерти. Звичайна людина, проте, не знає заздалегідь, коли помре,    —    а разом з тим смерти не уникнути нікому. Нерозумні люди забувають цей незаперечний факт, що смерть прийде до кожного, і тому нехтують своїм обов’язком підготуватись до повернення до Бога. Вони марнують життя на задоволення тваринних нахилів    —    їдять, п’ють, розважаються і насолоджуються. Люди епохи Калі провадять таке життя через гріховне небажання дбати про брахманічну культуру, свідомість Бога і про корів, за які відповідає держава. Держава повинна використовувати свої доходи на підтримку й розвиток цих трьох речей і просвіщати підданих щодо того, як слід готуватися до смерти. Держава, яка дбає про це, є істинною державою загального добробуту. Індії слід було би йти за прикладом Махараджі Парікшіта, ідеального правителя, а не наслідувати матеріалістичні держави, в яких люди не мають жодного уявлення про царство Бога    —    найвищу мету людського життя. Занепад ідеалів індійської цивілізації спричинився до деґрадації людського суспільства не лише в самій Індії, а й за її межами.